Доля євреїв за часів націонал-соціалістичного режиму була унікальною. Із дев’яти мільйонів європейських євреїв, що опинилися під час війни під владою нацистів, було по-звірячому замордовано шість. Жоден інший народ не був обраний для цілковитого знищення. Жоден інший народ не втратив під час війни кістяк свого населення і джерело свого культурного багатства. Знищення шести мільйонів євреїв стоїть осторонь від решти мільйонів загиблих не з огляду на винятковість ситуації, яка випала на долю окремих жертв, а внаслідок відмінності наміру убивць та унікальності наслідків убивств. Смерть стала метою, а не засобом, яка вчинялася із заповзятістю, що значно перевершувала воєнні зусилля у війні проти країн - членів антигітлерівської колаліції. [⁴, с. 48] Ці вбивства були задумані як засіб досягнення практичної мети: вони мали захистити й зміцнити позицію німців як незаперечних господарів Європи. Винищення шести мільйонів європейських євреїв поклало край тисячолітній культурі й цивілізації євреїв ашкеназів, порушивши неперервність єврейської історії.
Винищення європейського єврейства було й залишається особливою єврейською скорботою. Однак націонал-соціалістична держава з її здатністю організувати масове вбивство на ґрунті расистського антисемітизму була й залишається засторогою всім народам.Систематичне й методичне винищення цілого народу - чоловіків, жінок і дітей - лише на підставі належності їх дідусів і бабусь до певної етноспільноти, було масштабною спробою змінити людський рід, виключивши з нього один народ. [⁴, с. 48]
Вшановуючи пам’ять мільйонів людей в Європі й світі, які стали жертвами геноциду в нацистських таборах смерті, концентраційних таборах, примусово-трудових таборах та тюрмах, Парламентська Асамблея ОБСЄ, посилаючись на Загальну декларацію прав людини ООН, Гельсінкський заключний акт і Хартію Європейського Союзу про основні права, у своїй Резолюції від 3 липня 2009 року «Возз’єднання розділеної Європи», визнала унікальність Голокосту і його впливу на боротьбу з антисемітизмом та звернулася із закликом щодо енергійного втілення резолюцій про антисемітизм, які приймаються Парламентською Асамблеєю ОБСЄ одноголосно з 2002 року.
Націонал-соціалізм або нацизм - гітлерівська ідеологія й один із різновидів тоталітаризму, становлення якого відбулося в гітлерівській Німеччині в 1933 – 1939 роках. Прийшовши до влади, А. Гітлер і його партія почали втілювати в життя свої расистські переконання. Згідно з проголошеною нацистами расовою теорією панувати над світом має арійська раса. Єдина з усіх, якій притаманні мужність, честь, відданість батьківщині, організованість, інтелект і творчий потенціал. Інші раси, за цією теорією, внаслідок расового змішання отримали негативні якості, що поставило їх нижче арійців. Наступну сходинку після німців, згідно з расовою ієрархією, займали скандинави й англійці, потім французи й іспанці, ще нижче стояли румуни й італійці, за ними – слов’яни. Євреї ж, яких Гітлер називав не інакше, як «недолюди», визнавалися нацією, що не має права на існування, бо вони отруюють життя інших рас, і в першу чергу арійців. На відміну від слов’ян, кількість яких потрібно було значно скоротити, використовуючи виснажливі роботи, голод і стерилізацію, євреї підлягали повному знищенню. Їх було проголошено Todfiend - смертельним ворогом.
Gрупа угорських євреїв, що прибула у табір смерті Аушвіц (Освєнцім), літо 1944 р.
Планомірне й організоване винищення єврейського народу в роки Другої світової війни прийнято називати Голокостом (з дав.-гр. ὁλοκαύστος — «всеспалення»). Євреї використовують термін Шоа ( івр. – «Катастрофа»). Знищення європейського єврейства відбувалося в кілька етапів:
1. Переслідування й утиски євреїв у Німеччині (1933-1939 рр.)
2. Депортація євреїв та їхня ізоляція в ґетто (1939 – 1941/1942 рр.)
3. Масові розстріли й утворення таборів смерті (1941-1943 рр.)
4. Масове знищення євреїв у таборах смерті, марші смерті та спроба приховати докази злочинів (1943-1945 рр.)
Поступово крок за кроком нацистська Німеччина прямувала до своєї мети. У 1933 - 1939 рр. нацисти добилися соціальної ізоляції, пограбування й витіснення євреївз Німеччини.
У квітні 1933 р. було оголошено економічний бойкот усіх єврейських підприємств. Під час бойкоту біля єврейських магазинів стояли нацистські пікетувальники з плакатами в руках: «Німці, захищайте себе. Нічого не купуйте в євреїв». У травні 1933 р. на вулицях Берліна було влаштовано вогнище з книжок єврейських письменників. Спаленню підлягали також твори письменників, що суперечили нацистській ідеології, хоча їхні автори не були євреями. На очах у збудженого натовпу були кинуті у вогонь твори Гейне, Манна, Ремарка та інші видатні твори літератури. Такого Європа не бачила від часів середньовіччя. З огляду на те, що відбувалося потім, слова великого німецького поета Генріха Гейне, єврея за походженням, чиї твори також палали в цьому вогнищі, сприймаються як пророцтво: «Той, хто починає зі спалення книг, може закінчити спаленням людей».
У вересні 1935 р. в Нюрнберзі проходить VІІ з’їзд НСДАП. Учасниками з’їзду приймаються так званіНюрнберзькі закони,згідно з якими євреям забороняється брати участь у будь-яких громадських заходах. «Закон про охорону арійської крові й німецької честі» встановлював заборону на шлюби між євреями й німцями, будь-які контакти між цими етнічними групами визнавалися злочинними. У громадських місцях відводилися спеціальні місця для євреїв. Пізніше нормативними актами закріплюються й інші обмеження: євреї зобов’язані мати спеціальні посвідчення, їм заборонено давати своїм дітям «німецькі» імена, а єврейським дітям заборонено тримати вдома цуценя або кошеня, кожному єврею приписується додавати до власного імені ще одне: чоловікам – Ізраїль, а жінкам - Сара, паспорти євреїв маркують літерою «J» тощо. Ці правові акти мали на меті створити психологічну прірву між німцями та євреями. Німців привчали думати про євреїв як про ворогів, що негідні жити поруч з арійцями або знаходитися в їхньому товаристві.
У ніч з 9 на 10 листопада 1938 р. по всій Німеччині прокотилася хвиля погромів. Приводом до цих подій став замах на радника німецького посольства у Франції, здійснений студентом-євреєм. Погроми були завчасно сплановані й добре організовані. За одну ніч було спалено більше 100 синагог Німеччини, розгромлено більш як 7,5 тис. підприємств, що належали євреям, зруйновано і пограбовано єврейські будинки, магазини, школи. 91 єврея було вбито, декілька тисяч поранено, близько 30 тис. відправлено до концтаборів. Ці події ввійшли в історію під назвою «Кришталева ніч». Вершиною цинізму було звинувачення саме євреїв у тому, що сталося. На єврейську громаду Німеччини було накладено контрибуцію в 1 млрд. марок, вони мали також відшкодувати спричинені погромниками збитки підприємствам та житловим приміщенням. Єврейських дітей виганяли зі шкіл, а студентів – з вузів. Для євреїв запроваджено комендантську годину, їм заборонили займатися будь-якою господарською діяльністю. На євреїв чинився постійний тиск з боку гестапо з метою примусити їх емігрувати, залишивши усе своє майно. У 1933 - 1936 рр. близько чверті євреїв Німеччини покинули країну, переважна більшість інших готова була виїхати та саме в цей час усі держави, крім Домініканської республіки, яка готова була прийняти 100 тис. євреїв, закрили для них свої кордони.[⁸] Тож їм залишалося лише сподівалися, що рано чи пізно все зміниться на краще. Пізніше ті, що пережили Голокост, дали таку оцінку цим сподіванням: «Песимісти вирушили у вигнання, а оптимісти – у газові камери».
Для ведення винищувальної війни проти євреїв нацистами було застосовано два засоби: масові розстріли й масове умертвіння газом. Розстріли здійснювалися айнзатцгрупами, що існували при кожній армії, а для масового винищення газом створювалися табори смерті, які розташовувалися на території Польщі. Майно ж єврейського населення мало бути вилучено на користь нових господарів світу.
Типовим прикладом реалізації людиноненависницької нацистської політики стала діяльність окупаційних органів у Білій Церкві, куди частини вермахту ввійшли вже 16 липня 1941 р.
Відразу після початку окупації всім євреям Білої Церкви було наказано зареєструватися. У місті був розклеєний наказ бургомістра: «Пропонується всім євреям зрістом (так у тексті) від 12-ти років, чоловікам та жінкам, які проживають в м. Б[ілій] Церкві та околицях (Заріччя, Роток, Олександрія) з’явитись 6/VIII ц.р. о 8 ранку в управління бургомістра для реєстрації. Ухиляння від реєстрації буде каратись за законом воєнного часу. Бургомістр». [², с. 243] Після реєстрації євреї мали носити на одязі спеціальну мітку – жовту шестикутну зірку. Їх примушували очищати вулиці від сміття, розбирати зруйновані під час бомбувань будинки. [⁵, с. 60]
Невдовзі німці приступили до очищення міста від євреїв, радянських активістів і комуністів. Слід зауважити, що не всіх комуністів, які залишилися на окупованій німцями території, розстріляли – тих, хто не виявляв ворожості до окупаційної влади, після реєстрації залишали на волі й вони змогли пережити окупацію. [¹, с. 204] Стосовно ж євреїв окупанти не робили ніяких винятків, вони всі підлягали страті незалежно від віку.
Із перших днів окупації за «порядок» у місті відповідала польова жандармерія, якій підпорядковувалася допоміжна поліція, що брала активну участь у виявленні євреїв. Реєстрацію й допит євреїв здійснював секретар поліції Л. Колоніус, який щонайкраще підходив для цієї роботи, адже його знали як противника радянської влади (в минулому був репресований і відбув покарання) і жорстокого садиста, який ненавидів євреїв. Після звільнення від нацистів Білої Церкви на лаві підсудних опинилися колишні поліцейські й один із них, М. Томасевич, розповів: «Допит [євреїв] супроводжувався садистським знущанням над арештованим. Колоніус терпіти не міг євреїв. Він виходив із себе, його по-звірячому вирячені на лоба очі вилізали з орбіт ще більше, він кричав і, якщо арештований робив найменшу спробу заперечувати, Колоніус бив його по обличчю ґумовою трубкою. Закінчивши допит, він, як правило, увечері, іноді дуже пізно, в супроводі поліцейського відводив свою жертву до приміщення, що розміщувалося на розі Рокитнянської і Торгової вулиць, звідки ніхто з арештованих не повертався». [², с. 251]
Відразу після захоплення міста відбулися перші розстріли невеликих груп євреїв і комуністів у лісі за передмістям Заріччя (урочище Голіндерня) та в дворі будинку № 4 по вул. Торговій. У середині серпня 1941 року ще одну групу з 20–30 євреїв було розстріляно в складських приміщеннях Білоцерківського районного універмагу (БРУМу). Розстрілювали німці, але, за свідченнями М. Томасевича, участь в акції брали також троє поліцейських на чолі з тодішнім начальником поліції Єльшиним. На стратах був присутнім і комендант поліції, із німців-колоністів, який, за чутками, був членом німецької комуністичної партії та попри це користувався необмеженою довірою командування польової жандармерії. [², с. 251]
Майно страчених збирали й обліковували. У розміщеному в місцевій газеті «Дзвін», яка виходила під час окупації в Білій Церкві, розпорядженні ортскоменданта від 16 жовтня 1941 р. зазначалося: «Бургомістрам належить зібрати серед жидівського майна одіяли (так у тексті), чоловічий одяг усіх видів, білизну, взуття, заступи, лопати, топори, опценьки, пили та ручне приладдя, що ним можна ці речі виробити, та передати до міської комендатури міста Білої Церкви». [², с. 255] Конфісковані речі були обліковані й зберігалися в коморі будинку бургомістра. Їх видавали німцям та фольксдойчам за розпорядженням бургомістра.
Масові розстріли євреїв відбулися в Білій Церкві відразу після прибуття до міста підрозділу айнзатцгрупи «С» - зондеркоманди 4-а. Айнзатцгрупи були створені поліцією безпеки та СД ще до війни з Радянським Союзом. Їх було чотири. Дві з них, групи «С» і «D» діяли на території України. Кожна така група складалася з чотирьох–шести зондеркоманд. У Білій Церкві в серпні 1941 р. діяла зондеркоманда 4-а під командуванням Пауля Блобеля. [⁴, с. 60] Місцями масових страт були території так званих Сьомого й Третього майданчиків (до війни тут розташовувалися військові частини). Приречених змушували роздягтися, ставили на край глибокої, до 4 метрів, ями й холоднокровно розстрілювали.
Німецький офіцер, який у серпні 1941 р. став очевидцем страт, після війни поділився своїми спогадами. Його свідчення наведено у виданій 1988 р. в США книзі «Старі добрі часи: Голокост очима учасників та очевидців» («The Good Old Days: The Holocaust as Seen by its Perpetrators and Bystanders»). Ось що він розповів: «Я побачив, як близько 9-ти дівчат або жінок стояли на колінах обличчям до глибокої ями, а ще 9-ро дівчат чекали перед будинком. …Позаду кожної з приречених дівчат стояли по 2 есесівця. За наказом старшого з відстані близько 5-ти метрів есесівці стріляли кожній у голову. Це була жахлива картина. Люди падали в яму… У деяких розліталися кістки черепа. Карателі були забризкані кров'ю. Коли після страти відчинили залізні ворота, я підійшов до ями, але вниз не спускався. Яма, за моєю оцінкою, спочатку була глибиною до 4-х метрів й десь 7–8 метрів у довжину й 4-х у ширину. Коли я її того дня оглядав, вона була ще наполовину незаповнена. … Трупи лежали шарами. Мертві тіла були забруднені землею. Коли я ще стояв біля ями, старший есесівський офіцер із 3 зірками й однією балкою ходив навколо ями й пострілами добивав поранених. У цей перший вечір я побачив, як у такий спосіб були розстріляні близько 160 осіб. …Страти відбувалися щовечора близько 18-ї години. У Білій Церкві я був протягом 6-ти тижнів й став свідком 6-ти страт, про інші я чув від моїх товаришів, які ввечері поверталися додому… Впродовж цього часу могли бути розстріляні близько 800–900 осіб. Це завжди було так, як я описав. Спочатку розстрілювали жінок. Наскільки я можу пригадати, я бачив і 2 дітей». [⁷, с. 29–30]
У тій же книзі описується ще один моторошний епізод: розстріл малолітніх єврейських дітей у Білій Церкві, який відбувся 20 серпня 1941 р. Автори «Старих добрих часів» (журналіст Ернст Клеє, юрист Віллі Дрессен та історик Фолкер Райсс) наводять повідомлення кількох євангелістсьних та католицьких військових священиків, адресованих командуванню 295-ї піхотної дивізії, чиї підрозділи квартирували в Білій Церкві. Німецькі солдати поскаржилися їм на поганий сон через постійний плач дітей, що лунав із сусіднього будинку. Огляд приміщення справив на священиків гнітюче враження. У будинку знаходилося близько дев’яноста дітей, чиїх батьків напередодні розстріляли, у віці від кількох місяців до 7-ми років. Вони перебували в жахливих умовах. Діти «лежали або сиділи на підлозі, вкритій нечистотами. Мухи обсіли їм ноги та нижні частини животів. Кілька дітей 2-х, 3-х і 4-х років зішкрібали зі стін вапняну побілку та їли її. Двоє чоловіків, на вигляд євреї, намагались прибрати кімнату. У кімнатах стояв бридкий сморід. Маленькі діти, особливо ті, яким було по кілька місяців, постійно плакали й стогнали». [⁶, с. 28.] Будинок охороняв український поліцейський віком 16–17 років з палицею (в іншому документі йшлося про рушницю).
Священики припустили, що дітям завдано шкоди українською допоміжною поліцією, тож повідомили про побачене ортскоменданта, але той направив їх до фельдкоменданта, який мав повноваження вирішувати такі питання. Не заставши фельдкоменданта, священики направили письмовий запит командиру 295 піхотної дивізії. Начальник штабу дивізії підполковник Ґроскурт подав свій запит командуванню армії. Фельдмаршал фон Райхенау підтвердив необхідність розстрілу дітей.
Про страту дітей розповів у своїх післявоєнних свідченнях під час судового процесу в Дармштадті (1968) оберштурмфюрер СС А. Хефнер. «Блобель (командир зондеркоманди 4-а) наказав мені розстріляти дітей, – свідчив А. Хефнер. – Я запитав: «Хто саме буде розстрілювати?». Він відповів: «Ваффен-СС». Я запротестував: «Це зовсім молоді люди. Як ми зможемо пояснити їм, за що вони розстрілюють маленьких дітей?» На це він зауважив: «То беріть своїх людей». Я знову заперечив: «Як же вони це зроблять, коли самі мають маленьких дітей?» Ця суперечка тривала близько 10-ти хвилин. Я запропонував, щоб дітей розстріляла підпорядкована фельдкоменданту українська поліція. Ніхто не заперечив». [ ², с. 249] Наступного дня приблизно о четвертій годині пополудні відбувся розстріл єврейських дітей. Місцем розстрілу було обрано місцевість поблизу Таращанського лісу. Солдати вермахту завчасно вирили яму, перед якою ставили нещасних дітей, знімаючи їх групами з тягача. Після перших же пострілів здійнявся страшенний лемент, однак німецьке командування на нього не зважало й дітей продовжували убивати. Як свідчив А. Хефнер, у деяких дітей стріляли по 4–5 разів, доки ті не помирали.
Цей моторошний опис міститься в багатьох джерелах з історії Голокосту. Умисно чи ні, А. Хефнер переклав відповідальність за вбивство дітей на українських поліцейських. Однак, його аргумент про те, що солдати СС не могли стріляти в дітей не відповідає дійсності. Адже за день до описуваних подій також відбувся розстріл дітей, про що розповів священикам водій вантажівки. Ще раніше свідком розстрілу дітей разом із жінками був і німецький офіцер, чиї спогади вже наводилися вище. Тож цілком ймовірно, що під час допиту А. Хефнер свідомо намагався відвернути від себе та своїх підлеглих відповідальність за цей злочин – йому було добре відомо, що згадуваний ним штандартенфюрер СС П. Блобель, який також керував розстрілами євреїв у Бабиному Яру в Києві та Дрогобицькому Яру під Харковом, після війни був засуджений у ФРН до смертної кари через повішання (вирок виконали в 1951 р.). Слід мати також на увазі, що вже згадуваний М. Томасевич під час слідства детально описав випадки розстрілів євреїв, до яких була причетна українська поліція. Про страту дітей за участі поліції він не згадував. Варто звернути увагу й на те, що термін «українська поліція» мав здебільшого територіальне значення, ніж національне.Адже до її складу входили не лише українці, але й представники інших національностей, у тому числі фольксдойче, які користувалися найбільшою довірою німців. Як би там не було, однак суд визнав А. Хефнера винуватим й засудив його до 9-ти років позбавлення волі. [³, с. 138]
Пам’ятник жертвам Голокосту на Старокиєвському кладовищі в м. Біла Церква. Фото з архіву єврейської громадиМеморіальна дошка на Пам’ятнику жертвам Голокосту. Фото з архіву єврейської громади
Наслідком діяльності зондеркоманди 4-а стало практично повне знищення євреїв Білої Церкви. Після того, як вона залишила місто, фельдкомендатура й підпорядкована їй українська поліція продовжили виявляти вцілілих після масових страт євреїв, на яких чекав арешт і розстріл. До вцілілих білоцерківських євреїв додалися й ті, хто зумів вижити після розстрілів у Києві й інших містах, і шукав притулку в родичів або знайомих у Білій Церкві. Допомогу в цій справі надавали завербовані таємні агенти й мешканці міста. У матеріалах справи М. Томасевича є свідчення агента І. Шутенка, який видав поліції 3-х єврейських жінок. Після війни І. Шутенка за співробітництво з нацистами засудили до 20-річного ув’язнення у ВТТ з п’ятирічним позбавленням політичних прав. За свідченнями М. Томасевича, власник вокзального ресторану також повідомив поліцію, що в його закладі працює комірницею єврейка Відман, яка, мовляв, може вести спостереження за рухом німецьких поїздів і передати інформацію «жидобільшовицькій розвідці». [², с. 254]
У архівах збереглися списки євреїв–в’язнів міської тюрми станом на 23 грудня 1941 р. (трохи більше 40-а осіб). Коли число затриманих євреїв досягало 20-ти, представники фельдкомендатури вивозили арештантів на розстріл до Сьомого майданчику. Такі періодичні страти траплялися наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. У деяких випадках місцем розстрілу слугувало подвір’я тюрми на вул. Підвальній. Страти проводили ґестапівці або жандарми залежно від того, за ким значилася жертва. Інколи розстріл здійснював слідчий із політичних справ Б. Сухаревський. У Державному архіві Київської області зберігся звіт за підписом Д. Колоніуса від 16 грудня 1941р. про затримання трьох єврейок і трьох дітей. Одна з жінок, дружина колишнього завідувача торговим відділом, комуніста Яблонського, видавала себе за українку. Її направили до доктора Гільда, який не знайшов достатніх доказів на користь її українського походження. Після цього всіх затриманих було страчено. [², с.253]
Наприкінці лютого 1942 р. в місті дислокувався відділок жандармерії, очолюваний лейтенантом Фішером. Замість очікуваного посилення переслідування євреїв, їм було дозволено жити в районі міського базару. Для цього було відведено кілька будинків. Поліція, за наказом жандармерії, запровадила облік усіх уцілілих євреїв, які мешкали в місті. Їх знову використовували на роботах по очищенню міста від сміття. Однак вже в березі 1942 р. усіх виявлених євреїв (понад 100 осіб) заарештували. [⁵, с. 60] У цей же час до обох білоцерківських в'язниць почали звозити євреїв і з інших районів. Невдовзі тюрми були вже переповненими. Кількість в’язнів подвоїлася за рахунок українців, які мали родинні зв’язки з євреями аж до третього покоління. Керівництво поліції висловило сумнів щодо необхідності арешту українців. Проте начальник жандармерії Фішер, особисто перевіривши списки, заявив, що українці, які мають кровний зв'язок з євреями, згідно з циркулярами й расовою політикою Німеччини, підлягають фізичному знищенню. Невдовзі заарештовані були доставлені на Сьомий майданчик, де їм наказали лягти долілиць на шари трупів, а потім у них стріляли згори. Кількість страчених тоді становила близько 500 осіб. [², с. 254] Тієї ж весни 1942 р. до Білої Церкви звезли євреїв з усього округу, яким попри все вдалося вижити. Серед привезених 200 осіб були жінки, діти, літні люди. Ще за добу до розстрілу їм було наказано повністю роздягнутися, потім їх вивезли на Сьомий майданчик і вбили. Ці свідчення М. Томасевича підтвердив на допиті затриманий у 1944 р. поліцейський П. Зюлковський. [², с. 255]
Памятник на місці знищеного нацистами єврейського кладовища у Білій Церкві. Фото з архіву єврейської громади
До злочинів нацистів проти євреїв у Білій Церкві слід віднести й знищення єврейського кладовища, яке функціонувало в місті протягом 1717-1940 рр. На початку березня 1943 р. окупаційною владою видано наказ: «Плити й надгробні пам’ятники повинні бути розбиті, а камінь, як будівельний матеріал, складений щабелями». До роботи залучалися десятки мешканців міста та передмість Олександрії, Заріччя, Роток, а також в’язні. Контролював проведення робіт бургомістр Г. Майківський. 17 квітня він доповів ґебітскомісару Штельцеру, що цвинтар демонтовано, у щабелі укладено 2700 куб. м небитого й 300 куб. м – битого каменя. [², с.256]
Пам’ятник жертвам Голокосту з с. Насташка на єврейській частині Старокиєвського кладовища м. Білої Церкви.Фото з архіву єврейської громади
Надзвичайно складним є питання встановлення точної кількості жертв Голокосту в Білій Церкві. Допоміжна поліція статистику розстріляних не вела. Облік виявлених євреїв Д. Колоніуса не зберігся. Документацію німецьких окупаційних органів досі не знайдено. Проте оскільки м. Біла Церква було центром округу (ґебіта), то сюди звозили євреїв і з інших районів. До числа знищених мирних жителів-євреїв варто додати й євреїв-військовополонених, які загинули в 2-х концтаборах, розташованих на території міста. За деякими даними, в місті знищено від 20-ти до 45-ти тисяч радянських військовополонених. Розбіжність у цифрах пояснюється тим, що траншеї з останками жертв німці перед звільненням міста облили пальним і спалили. Скільки з них були євреями – невідомо. Не додає ясності у цьому питанні й «Акт про звірства німецько-фашистських загарбників в м. Біла Церква», складений 5 січня 1944 р., комісією під головуванням старшого лейтенанта В. Котова в складі лікаря Білоцерківської поліклініки В. Горохова та жителя міста А. Євчука. Акт засвідчив, що поряд із табором військовополонених № 334 під назвою Сьомий майданчик, «ґестапо встановило загорожу з колючого дроту площею 100 х 75 м з одним входом». На відкритій з усіх сторін ділянці й проводилися масові розстріли. Мешканець міста І. Катусенко та член комісії А. Євчук (під час окупації перший працював слюсарем у таборі, другий – кочегаром) розповіли, що на загороженій території було вирито три ями розміром 50 х 3 м і глибиною до 2 м кожна. Жертв привозили сюди на автомобілях двічі на тиждень і по двоє заганяли до ями, на краю якої стояв кат. Він змушував приречених лягати на тіла раніше розстріляних людей, після чого стріляв кожному з новоприбулих у голову. Заповнення цих ям-ровів, за твердженням свідків, розпочалося навесні 1942 р. Усього в них знаходилося 4200–4500 трупів розстріляних чоловіків, підлітків, дітей, жінок і немовлят. Але у серпні 1943 р. гітлерівці їх викопали, склали на купу, облили пальним і спалили. Ті трупи, яких не можна було витягнути, палили просто в ямах. Очевидно, що в цій братській могилі були останки й інших категорій розстріляних громадян, проте, без сумніву, переважали євреї. Зазначимо, що названа комісія склала акт лише на підставі свідчень двох осіб. Ексгумації останків не проводилося. Що лягло в основу визначення кількості жертв – невідомо. Це місце навіть не було якось позначене, не те що увічнене для нащадків. Інші місця масових розстрілів до акту не потрапили. Тож, єврейське населення постраждало спочатку від нацистів, а потім і від радянської влади, котра «не помітила» фактів Голокосту. Ураховуючи наведені аргументи, з певною ймовірністю можна говорити, що кількість євреїв, які загинули під час Голокосту в Білій Церкві за приблизними підрахунками становить від 4500 до понад 5 тис. осіб. [², с.261]
Меморіальні дошки на пам’ятнику жертвам Голокосту з с. Насташка на єврейській частині Старокиєвського кладовища м. Білої Церкви.Фото з архіву єврейської громади
15/08/1941. Застрелений нацистами у власному будинку
51
Горобцова Миндля
Ж.
1875
Домогосподарка
Розстріляна 18/08/1941.
52
Городинська (дівоче прізвище – Трипольська) Ріва
Ж.
1865
Домогосподарка
1941
53
Грабарник Слува
Ж.
1875
54
Гройсман Рівн Мордке
Ч.
вересень-жовтень 1941
55
Гройсман Рахіль
Ж.
Приблизно 15 р.
Студентка медичного училища
вересень-жовтень 1941
56
Губенко Борух (Берл Нухім)
Ч.
1891
Бухгалтер райвиконкому, член ВКП(б)
Повішений у власному подвір'ї в 1942
57
Гурвіц Ревека
Ж.
1919
Каральна акція в 1942
58
Зайденберг Рухеле
Ж.
Дитина
59
Зайденберг Мотл
Ч.
Дитина
60
Зайденберг Бруха
Ж.
Дитина
61
Зайденберг Фейга
Ж.
Робітниця
62
Зайденберг Аврум
Ч.
Робітник
63
Зак Лейб
Ч.
1890
Чоботар
Застрелений поліцаєм у 1941
64
Зак Фіра
Ж.
1923
Медсестра
Розстріляна 1942
65
Зак (дівоче прізвище Волинець) Феня
Ж.
Розстріляна 1942
66
Іткес Саша
Ч.
1898
Товарознавець
Розстріляний 1941
67
Каган Барух
Ч.
1894
Грудень 1941
68
Карліковська Люба
Ж.
1924
Грудень 1941
69
Кармазін Ушер Янкель
Ч.
1871
Рабин
1941, відрубали голову й виставили в магазині на 2 дні
70
Кац Михаель
Ч.
1910
Службовець
71
Кац Лейбл
Ч.
1910
Розстріляний 1941
72
Кержнерман Лазер
Ч.
Робітник
73
Кіпніс Давид.
Ч.
Машгіах (наставник)
Розстріляний 1941 (його примушували читати кадіш над євреями, яких живцем хотіли поховати. За його відмову – його розстріляли й поховали разом із живими)
74
Кіпніс N
Ж.
Похована живцем разом з іншими євреями в 1941
75
Кіпніс N
Дитина 10-15 р.
Похована живцем разом з іншими євреями в 1941
76
Ківенко Олександр
Ч.
1938
1941
77
Ківенко Лев
Ч.
1934
Розстріляний 1941
78
Ківенко Буня
Ж.
1914
79
Кізерман (Кіжнерман) Бер
Ч.
Розстріляний 1941-1942
80
Кізерман (Кіжнерман) Бела
Ж.
1938
Розстріляна 1941-1942
81
Кізерман (Кіжнерман) Бурах
Ч.
1926
Розстріляний 1941-1942
82
Кізерман (Кіжнерман) Йосиф
Ч.
1939
Розстріляний 1941-1942
83
Кізерман (Кіжнерман) Куня
Ж.
Вік – 42 р.
Розстріляна 1941-1942
84
Кізерман (Кіжнерман) Зісл (Зіна)
Ж.
1928
Розстріляна 1941-1942
85
Кізерман (Кіжнерман) Бетя
Ж.
Розстріляна 1941-1942
86
Клейман Сура
Ж.
Вік 80-85 р.
Спалена живцем у власному будинку
87
Клігман Гися
Ж.
1918
Робітниця трикотажної фабрики
Розстріляна в липні 1941
88
Клігман Хана
Ж.
1886
Домогосподарка
Розстріляна в липні 1941
89
Клігман Арон
Ч.
10.04. 1876
Розстріляний в липні 1941
90
Клурфельд Тев'є
Ч.
Вік 58-60 р.
Розстріляний 1941
91
Клурфельд Еня
Ж.
Вік 26-29 р.
Розстріляна 1941
92
Клурфельд Ріва
Ж.
Вік 55 р.
Розстріляна 1941
93
Коган Володимир (Вольф)
Ч.
Вік 40 р.
Розстріляний 1941
94
Коган N
Дитина
Розстріляна 1941
95
Коган N
Дитина
Розстріляна 1941
96
Колечіц (дівоче прізвище - Ровінська) Фаня
Ж.
Службовець
Розстріляна в липні 1941
97
Костовецький Хаїм
Ч.
1865
98
Краковський Герш
Ч.
1873
Похований живцем разом з іншими євреями в 1941
99
Красільникова Еся (Ася)
Ж.
1900
Домогосподарка
Розстріляна 1941
100
Красна Естер
Ж.
1908
Домогосподарка
Смерть у душогубці 1941
101
Кривицький Ейлик Йоель
Ч.
1871
Товарознавець
Розстріляний 1941
102
Кривицька (дівоче прізвище Фурман) Хая
Ж.
1874
Домогосподарка
Розстріляна 1941
103
Ксендзовська Цирл
Ж.
1874
Робітниця
Розстріляна в липні 1941
104
Ксендзовський Меїр
Ч.
1870
Робітник
Розстріляний в липні 1941
105
Кушнір Злата
Ж.
05.10. 1889
Розстріляна
106
Кушнір Естер
Ж.
1908
Домогосподарка
Розстріляна в серпні 1941
107
Лейбович Соломон
Ч.
1897
108
Лейбович (дівоче прізвище Брук) Фаина
Ж.
1903
Кравчиня
109
Лемберг Янкель
Ч.
1907
Провізор
1941
110
Левицький Зус
Ч.
Продавець
Розстріляний в серпні 1941
111
Левицька Сосл (Сося)
Ж.
Домогосподарка
Розстріляна в серпні 1941
112
Лемберг Янкель
Ч.
1907
Фармацевт
Розстріляний 1941
113
Лемер Петро
Ч.
1944
114
Лернер (дівоче прізвище Голуб) Геня
Ж.
1920
Бомбування 1942
115
Липницька Рейза
Ж.
1876
Серпень 1941
116
Липовецький Реувен
Ч.
1886
Лудильник
1941
117
Липовецька Голда
Ж.
1884
1941
118
Литвин Самуїл
Ч.
119
Литвин Циля
Ж.
Дитина
120
Литвин Боря
Ч.
Дитина
121
Литвин Симха
Ч.
Дитина
122
Литвин (дівоче прізвище Теплицька) Таня
Ж.
123
Логвінська Росі
Ж.
Домогосподарка
Розстріляна в серпні 1941
124
Логвінський Срулік
Ч.
Візник
Розстріляний в серпні 1941
125
Логвінська Бела
Ж.
1921
Бухгалтер
Розстріляна в серпні 1941
126
Лозовик Хая
Ж.
1912
Лікар
Каральна акція 1941
127
Лукацька Естер
Ж.
1879
Домогосподарка
Розстріляна у вересні 1941
128
Лукацька Поліна
Ж.
1911
Розстріляна у вересні 1941
129
Лукацький Давид
Ч.
1874
130
Ляско Борис
Ч.
1916-1917
Агроном
Подпольщик, выдан соседями, расстрелян 1941
131
Любарська Ріва
Ж.
1909
Фармацевт
1941
132
Мармалевська Песя
Ж.
1866
Кухарка
Розстріляна 1941
133
Мармалевська (дівоче прізвище Ейзенберг) Сара
Ж.
1921
Обліковець
Розстріляна 1941
134
Мармалевська (дівоче прізвище Ейзенберг) Хана
Ж.
1902
Розстріляна 1941
135
Мармалевський Нехем'є
Ч.
1893
Кравець
Розстріляний 1941
136
Медисицький Меєр
Ч.
Кушнір
1941
137
Мізікова Рахель
Ж.
1870
Домогосподарка
Розстріляна у липні 1941
138
Ошеров Ізраїль
Ч.
Розстріляний 1942
139
Ошерова N
Ж.
Домогосподарка
Розстріляна 1942
140
Ошерова N
Дитина
Розстріляна 1942
141
Ошерова N
Дитина
Розстріляна 1942
142
Ошерова N
Дитина
Розстріляна 1942
143
Овруцька Фрайдл
Ж.
Домогосподарка
1941
144
Парипська (дівоче прізвище Мусієвська) Есфір
Ж.
1902
Розстріляна 1941
145
Перель (дівоче прізвище Зайденберг) Іда
Ж.
1870
Домогосподарка
1941-1942
146
Перель Ріва
Ж.
1895
1941-1942
147
Перель Лейб
Ч.
1895
1941-1942
148
Перель N
Ж.
1941-1942
149
Перель N
Дитина
1941-1942
150
Перель N
Дитина
1941-1942
151
Перель N
Дитина
1941-1942
152
Піковський Нахум
Ч.
1916
1941
153
Піковський Йосеф
Ч.
1918
1941
154
Піковський Герш
Ч.
1921
1941
155
Піковський Мелех
Ч.
1923
1941
156
Піковський Шмулік
Ч.
1891
Столяр
1941
157
Піковська Естер
Ж.
1929
1941
158
Піщанський Іцик
Ч.
1866
Мельник
1941
159
Півень Аркадій
Ч.
Розстріляний 1941
160
ПІвень (дівоче прізвище Гуревич) СІма
Ж.
1897
Розстріляна в листопаді 1941
161
ПІвень Хая Рая
Ж.
1906
Розстріляна в листопаді 1941
162
Пругер N
Ж.
Похована живцем
163
Пругер N
Дитина, 6 міс.
Похована живцем
164
Рибак Завель
Ч.
Розстріляний у серпні 1941
165
Рибак N
Дитина 3-х років
Розстріляна у серпні 1941
166
Ройтберг Шика
Ч.
1894
167
Ройтберг Хая
Ж.
1894
Розстріляна 1942
168
Ройтберг Маня
Ж.
1930
Розстріляна
169
Ройтберг Киця
1897
170
Ройтберг Борис
Ч.
1927
Розстріляний 1942
171
Ройтберг Ента
Ж.
1925
172
Ройф Арон
Ч.
Вік 65-70
Староста єврейського кладовища
Спалений живцем у своєму домі разом із сусідами 1941-1942
173
Ройф Маня
Ж.
Вік 2-9
Спалена живцем у своєму домі разом із сусідами 1941-1942
174
Ройф, Мотл
Ч.
Вік 5-6
Спалений живцем у своєму домі разом із сусідами 1941-1942
175
Ройф. Песя
Ж.
Вік 65-70
Домогосподарка
Спалена живцем у своєму домі разом із сусідами 1941-1942
176
Ройф Піня
Ч.
Вік 32
Робітник
Спалений живцем у своєму домі разом із сусідами 1941-1942
177
Ройф (дівоче прізвище Ройс) Фріда
Ж.
Вік 30-32
Домогосподарка
Спалена живцем у своєму домі разом із сусідами 1941-1942
178
Ройф Фріда
Ж.
Вік 3-4
Спалена живцем у своєму домі разом із сусідами 1941-1942
Українці та євреї — близькі, нерозлучні і навіть схожі народи. Трагедія єврейського народу в часи Другої світової війни знайшла свій відгук і в творчості видатних українських поетів і письменників.
Володимир СОСЮРА
«Бабин Яр»
Сюди водили їх і ставили підряд,
і чужоземна гавкала команда…
Розстрілювали їх «во славу фатерлянда»,
і падали вони, сестра і друг, і брат,
і падали вони: коханий і дружина,
і мати, й дитинча, бабуся й дід сумний,
без крику, мовчки всі… Свята їх смерть невинна,
як пам’ятник в віках, безсмертний, краю мій!
Їх тисячі лягло у Бабин Яр глибокий,
І трамбували їх у тім яру кати…
Топтали їх тіла… Ридали хмари: «Доки?..»
Схиляли злякані голівоньки цвіти,
І сльози капали з леліток їх криваві,
На землю стерзану, де йшли в останній раз,
Безсмертні смертники… І шепотіли трави:
«Вони пішли на смерть, бо так любили нас,
упали, як один, вони у тьму могили,
за те, що небо це і землю цю любили,
що вірними тобі, Україно, були!..»
[…]
сталось так, брати, як марили ми з вами,
Він знову вільний, наш золотоверхий рай,
Наш Київ дорогий!.. Я зрошую сльозами
холодні ті стежки, де вів нас ворог злий,
Брати мої святі і сестри кароокі!..
За вас ми вже мстимось і смерті смерть несем…
[…]
Ми знайдемо усіх, хто кров точив дитячу,
Хто бабиних ярів лишив страшні ряди,
Де й досі ще вітри над нами в тузі плачуть,
І плач той у віках не змовкне назавжди.
Сюди водили їх… В сльозах моє обличчя…
А Бабин Яр мовчить, тривоги повний вщерть,
І попіл страдників у серці стука й кличе
Нас, іменем життя, попрати смертю смерть!
Павло ТИЧИНА
Єврейському народові
Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха :
в цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, –
я хочу силу, силу оспівать –
безсмертну, вічну силу твого духа!
[...]
Вона поборе! Правда вже встає!
І там, де греки, серби і хорвати,
виковується гнів. Вже виграє
сурма для помсти. Доки ж, доки ждати?
Чи мо хай душогуб усіх уб’є? –
Повстанцям час до битви вирушати.
Й повстанці йдуть, в стратегії своїй
то появляються, то в ліс зникають…
Кипи, наш гнів, грозою пломеній
за дике гетто у Європі! Знають
хай німчики, що є відплата : – Стій!
По всьому світу грози наростають…
І ми – під переблиски блискавиць,
під грім тих гроз народів – тяжкість грузу
з євреїв скинемо. Доволі ниць
лежати їм! Доволі мук і глузу
дурного Гітлера! Залізна міць
підниметься з Радянського Союзу!
Ми чуєм із Європи плач: Рахіль
за дітьми за своїми тужить, — мати
вбивається… Ах, сльози ці і біль
в віках обвинуваченням звучати
проти німоти будуть! Їй як сіль
в очах єврей. Ну, що на це сказати?
Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха :
В цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, —
я хочу силу, силу оспівать, –
безсмертну, вічну силу твого духа. 1943
Не бліднути, не скніти не здригатись -
- Стоять, як суд! Як войовник стоять!
Замало клятв, щоб ними присягатись,
Щоб проклинати – не стає проклять
Звичайний яр, брудний і неохайний,
Тремтляві віти двох блідих осик.
Ні, це не тиша! Незгасимий крик,
Ста тисяч серць, предсмертний крик одчайний.
Сріблястий попіл спалених кісток.
Людського лоба тріснутий шматок.
Розпались яру здвигнуті укоси.
Позвуть із ями золотисті коси –
В землі не скрилось, тліном не взялось
Витке і ніжне золото волось.
Блищать на мокрій твані крутоярів
Розбите скло старечих окулярів,
І дотліває, кинутий на бік,
Закровлений дитячий черевик.
Зарито в землю, втоптано у глину
Жахливий слід стотисячного тліну;
Слизький і жирний замісився глей
Розкришеними рештками людей.
Це тут ревіли вогнища багрові,
Це тут шкварчали нафти ручаї,
І в трупах жадно рилися палії,
Шукаючи скарбів на мертвякові.
Тяжкий, гнітучий і нестерпний дим
Підносився над моторошним яром.
Він дихав смертю, він душив кошмаром,
Вповзав в доми страховищем глухим.
Багрово – чорні полохи блукали
По занімілій від жаху землі,
Кривавили злим відблиском квартали,
Бруднили житель київських шпилі.
І бачив люд з своїх скорботних сховищ,
Як за вінцем кирилівських будов,
За тополями дальніми кладовищ
Горіла страшно їхня плоть і кров.
Могильний вітер з тих ярів повіяв –
Чад смертних вогнищ , тіл димучих згар
Дивився Київ гнівнолиций Київ,
Як в полум’ї метався Бабин Яр.
За пломінь цей не може буть покути,
За погар цей нема ще міри мсти.
Будь проклят той, хто звабиться забути!
Будь проклят той, хто скаже нам – « прости» !
,_april_2014,_photo_1.jpg){kind=link}
