Під час Голокосту ставлення до євреїв з боку оточуючого неєврейського населення варіювалося від мовчазного співчуття до байдужості й ворожості. Однак були й ті, що ризикуючи власним життям і життям своєї родини, у різний спосіб рятували приречених: повідомляли про загрозу розстрілу, приносили їжу, запобігали єврейським погромам, попереджали євреїв, які втекли з ґетто, про безпечний шлях, або переправляли їх у більш безпечні райони чи партизанські загони, переховували євреїв у власному будинку, виготовляли для них фальшиві документи тощо. Важко навіть уявити, наскільки зросло б число вбитих євреїв, якби не люди, які долучилися до їхнього порятунку.
Людей неєврейської національності, які ризикували власним життям, щоб урятувати євреїв під час Шоа, у 1953 р. ізраїльський Кнессет вирішив ушанувати званням Праведник народів світу. Це рішення продиктоване не лише вдячністю за врятованих, але й прагненням відзначити людей, які сповідували протилежні від нацистської ідеології цінності: співчуття і людяність. Нацисти до всіх націй ставилися зверхньо, однак абсолютному винищенню підлягали лише євреї. Представники будь-якого народу, які дотримувалися приписів «нового порядку», могли сподіватися вижити, однак надання допомоги єврею ставило їх на один щабель з приреченим. Саме тому так важливо було підкреслити належність Праведників до інших націй – навіть у ті страшні часи вони відстояли честь свого народу. Як зазначив головний рабин Росії Берл Лазар, «Праведники народів світу зробили свій вибір, здається, всупереч усім життєвим обставинам. Вони керувалися не умовиводами, а покликом душі і стали яскравим свідченням того, що в душах людей закладено прагнення творити добро, навіть якщо це величезний ризик, а матеріального зиску ніякого. Наші мудреці вчать: праведник – підмурок світу. Коли на планеті лютувала війна і мільйони людей ставали жорстокими, втрачаючи людську подобу, праведники не тільки рятували життя окремим людям, але й зберігали мир Б-жий навколо себе. Вони допомогли витримати випробування на людяність своїм близьким, сусідам, друзям. І в підсумку саме такі люди, які світлом своїх душ осяяли світ, дозволили йому вижити після тієї страшної війни».[1]
На жаль, лише частина рятівників пережила окупацію. Переважна більшість за свій праведний вчинок заплатили життям, а їхні імена не збереглися. На сьогодні не існує точних даних про те, скільки людей було знищено за переховування євреїв. Однак певні висновки можна зробити, зіставляючи цифри. Наприклад, завдяки підтримці сусідів у Франції врятувалося майже 200 тис. євреїв, однак відомо лише про 4 тис. 056 французів, які допомагали євреям в роки окупації. У Бельгії врятувалося понад 26 тис. євреїв, але відомо лише про 1 тис. 742 особу, що сприяли порятунку євреїв.
Людина, удостоєна звання Праведника народів світу, нагороджується іменною медаллю і Почесним свідотством. Її їм'я розміщують на Стіні Пошани в Саду Праведникові народів світу в Яд Вашемі, на горі Пам’яті в Єрусалимі. Крім того, Яд Вашем, в якості визнання їх подвигу, надає Праведнику почесне громадянство держави Ізраїль. Щороку завдяки ретельній пошуковій роботі відкриваються нові факти і Стіна Пошани поповнюється новими іменами. На початок 2018 р. званням Праведника були удостоєні 26 973 осіб із 51 країни світу. Україна за кількостю Праведників займає 4-те місце в світі. Достеменно відомо, що бодай 2 619 особи з України в часи Голокосту рятували євреїв, 12 з них - наші земляки, ще принаймі одна мешканка Білої Церкви за участь у порятунку єврейських дітей під час німецької окупації удостоєна звання Праведник Бабиного Яру (звання засноване фондом «Память Бабиного Яру» в 1989 р.та присвоєно більш ніж 4 500 нагородженим).
Оленa Бодильовa - Гурбич.Фото з архіву Яд ВашемТадей Гурбич (справжнє ім'я Соломон Гурвіц) Фото з архіву Яд Вашем
7 листопада 2000 року Яд Вашем удостоїв Олену Бодильову-Гурбич званням Праведника народів світу.
Тадей Гурбич (справжнє ім'я Соломон Гурвіц) народився у м. Лодзь (Польща). У 1939 р., після поділу Польщі між Німеччиною та СРСР, він перебрався на радянську територію. Деякий час йому вдавалося видавати себе за поляка, змінивши ім'я на Тадей. Однак з початком німецької окупації його становище змінилося на гірше. Не маючи жодних документів, хлопець змушений був постійно змінювати місце перебування. Нерідко йому доводилося спати під відкритим небом, в полі або деінде. Часто голодував, інколи знаходив тичасовий підробіток. У вересні 1943 р. він у складі гурту будівельників прибув до с. Терезіне Білоцерківського району. Там доля звела його з Оленою Бодильовою. Дівчина підслухала розмову одного з будівельників з місцевим поліцаєм, під час якої заробітчанин висловив припущення про те, що Тадей - не той, за кого себе видає. йморніше, він не поляк, а єврей. Занепокоєна дівчина передала розмову Тадею й запропонувала йому сховатися в підвалі її будинку в Білій Церкві. Майже півроку, до січня 1944 р., Олена переховувала Тадея. За цей час хлопець і дівчина встигли покохати одне одного. Тож коли хлопець отримав нові документи, змінивши прізвище на Гурбич та залишивши нове ім'я Тадей, вони побралися. [3]
Марія, Олександр і Петро Костюшки. Фото з архіву Яд Вашем
Долі родин М'ясківських-Горобцових і Костюшків переплелися ще на початку 1930-х років. У лиховісні роки Голодомору (1932-1933 рр.) єврейська родина М'ясківських-Горобцових врятувала від голоду родину Костюшків, надавши роботу Олександрові й Марії на будівництві доріг. Відтоді родина Костюшків оселилася у м. Біла Церква. Коли місто зайняли німці (липень 1941 р.), євреїв переселили у ѓето, яке проіснувало не більше місяця. Протягом цього часу Петро, син Олександра й Марії Костюшків, приносив їм їжу. У серпні 1941 р. Ганна та її син Григорій зуміли покинути місто. Невдовзі вони знайшли притулок у Василькові в родині Параскеву Погорілої. Молода жінка, яка втратила чоловіка й мала 3-х дітей, майже півтори року переховувала в своєму будинку Ганну та її сина. Інколи Григорій залишав свій притулок для підробітку. Мандруючи від села до села, йому вдавалося обміняти якісь речі на продукти або найнятися на тимчасову роботу. Під час однієї з таких подорожей він навідався до родини Костюшків у Білу Церкву. Там він дізнався про те, що з серпня 1943 р. вони переховують в своєму домі його дядька Леоніда Горобцова й дізнався історію його поневірянь.Леонід Горобцов під чужими документами переїздив з міста до міста. Його декілька разів затримували, але кожного разу йому вдавалося втекти. Останню втечу з гестапо здійснив уже в Білій Церкві. Так він потрапив до Костюшків, які облаштували йому сховок у підвалі будинку.
Відтоді час від часу Григорій М'ясківський навідувався до Костюшків, щоб поділитися своїм скудним заробітком й передати новини. Однак восени 1943 р., повертаючись із заробітків, Григорій не зміг дістатися міста, оскільки 6 жовтня 1943 р. Васильків було звільнено від нацистів радянськими військами. Не маючи можливості перетнути лінію фронту, Григорій дістався Білої Церкви, де його прийняла родина Костюшків. Більше місяця Григорій ділив сховок у їхньому домі разом зі своїм дядьком Леонідом, однак тривога за матір змусила його здійснити ще одну спробу перетнути лінію фронту. Хоч як його відмовляли, хлопець вирушив у дорогу. Проте перетнути лінію фронту так і не зміг. Виснажений і геть знесилений від голоду, холоду і постійної небезпеки, він повернувся у місто, проте дістатися дому Костюшків не зміг - упав посеред вулиці. Там його знайшов Микола Навроцький, давній друг сім'ї М'ясківських. У домі Миколи Навроцького і його дружини Григорій переховувався ще місяць, аж до звільнення Білої Церкви від німців.
Після війни Ганна М'ясківська з сином Григорієм, а також Леонід Горобцов з дружиною, яка повернулася з евакуації, оселилися у м. Київ. Проте це не розірвало їхньої дружби з тими, хто допоміг їм вижити в страшні роки війни. [4]
Перші місяці німецьго накступу на СРСР були найбільш трагічними. У ці дні дороги були забиті відступаючими військами і біженцями. Одні пробували дістатися домівки, а інші - шукали деінде притулку. У дорозі й познайомилися Дарина Шутенко й Берта Мосякіна. Дарина не зуміла евакуюватися, тож разом з дітьми - доньками Таїсією і Валентиною, поверталася до батьків, а Берта шукала притулку зі свою п'ятирічною дочкою Адою. На пропозицію Дарини Берта з дочкою вирушила до с. Трушки, де мешкали батьки Дарини, Іван та Мотря Ромич. Батьки Дарини зі співчуттям поставилися до жінки з дитиною й погодилися надати їй притулок. Берті, зважаючи на її зовнішність, облаштували сховок, а п'ятирічну Аду представили сусідам, як свою племінницю-сироту. Вдень Берта ховалася на сіновалі в сараї, а на ніч її переводили до будиноку.
Невдовзі Берта довідалася про те, що її рятівники допомагають партизанам: Дарина була зв'язковою партизанського загону, а її чоловік - комісар партизанського загону й секретар підпільного райкому партії. Тож родина Ромичів наражалася на подвійну небезпеку - за переховування євреїв і за зв'язок із партизанами. Проте батьки Дарини не зважали на смертельну загрозу й підтримували дочку в її діяльності. Деякий час біда обходила стороною родину Ромичів, однак 8-го серпня 1943 р. окупанти вдерлися у будинок Ромичів. Дівчатка саме пішли гуляти на берег річки, Берта перебувала у своєму сховку, тож нацисти провівши обшук, заарештували батька з дочкою, а будинок підпалили. У будинку залишалася прикута до ліжка тяжкою хворобою матір Дарини - Мотря. Вона загинула в полум'ї. Івана Ромич і Дарину Шутенко, після жорстоких катувань, карателі живцем поховали неподалік с. Володарка.
Того ж дня, награвшись і зголоднівши, дівчатка поверталися додому та дорогою їх зупинив сусід Микола Кравченко. Він привів дівчаток у дім своєї тітки Софії Паценко, де мешкав сам. Чоловік розповів їм про приїзд карателів і спалення будинку. Згорьовані діти запитали про долю Берти, про яку ніхто з односельців нічого не знав. Тож здивуванню Миколи й Софії не було меж. Однак лише вночі він вивів Берту з укриття й жінка змогла обійняти свою доньку, цілу й неушкоджену. Невдовзі Микола доправив Таїсію й Валентину до батька у партизанський загін, а Берта з Адою продовжували жити під дахом Софії Паценко до самого звільнення села від гітлерівцв. [5]
Порятунок єврейських дітей з дитбудинків під час окупації Білої Церкви
До порятунку єврейських дітей під час нацистської окупації долучилася й Віра Данилівна Сацкова, яку Єврейською радою України визнано Праведником Бабиного Яру.
Сацкова (Коптилова) Віра Данилівна, 1950 р. Фото з сімейного архіву родини Сацкових. Публікується з дозволу Буц О. Р., дочки Віри ДанилівниКолектив Будинку дитини, початок 1950-х рр. Фото з сімейного архіву родини Сацкових. Публікується з дозволу Буц О. Р., дочки Віри ДанилівниПосвідчення про належність до Асоціації Праведників на ім'я Сацкової В. Р. Публікується з дозволу Буц О. Р., дочки Віри Данилівни
Під час нацистської окупації в Білій Церкві діяли три дитячі будинки: Будинок дитини(вул. Шаумяна, 20, сучасна Братів Гродзінських), де перебували діти від народження до 4-х років, Дитячий будинок №2 для дошкільнят та дітей молодшого шкільного віку (провулок 2-й Замковий, 10-а, 10-б) та Дитячий будинок №3 для дітей середнього й старшого шкільного віку (вул. Мокра 48, сучасна Партизанська).
Адміністрація й вихователі Будинку дитини, зокрема медсестра-вихователь Віра Данилівна Сацкова-Коптіло, йдучи на серйозні ризики, виправили в документах 9-ти єврейським дітям імена й прізвища на українські, чим урятували їм життя, переховуючи їх увесь період окупації. У 1941 році німці розшукували серед дітей дитбудинку євреїв, погрожували розправою завідуючій та бухгалтеру закладу, але ніхто не видав нацистам дітей.
У січні 1944 року в ході боїв Червоної армії за м. Білу Церкву завідуюча дитбудинком Меланія Антонівна Гайдученко роздала всім медсестрам списки єврейських дітей, де зазначались їхні справжні та надані в період окупації імена й прізвища, що дозволяло в майбутньому відновити дійсні прізвища дітей. Серед єврейських дітей Будинку дитини були братик і сестричка Горловецькі, Абрам і Муся. Перед війною до дитячого будинку їх привів батько - він отримав повістку в діючу армію, а матір за декілька днів до цього виїхала в евакуацію. Батько знав, що Дитбудинок мали найближчим часом евакуювати, тож сподівався, що невдовзі діти зустрінуться з матір'ю. Однак Будинок дитини не встигли евакуювати й дітей більш як три роки переховували працівники Будинку. обом дітям змінили імена: Муся стала Настею Швидкою, а маленького Абрам перетворився на Якова Федоровича Горловецького. [2]
У дитячому будинку №2 перебували щонайменше одинадцять єврейських дітей. Мусю Горловецьку та ще кількох дітей (Рубальську Соню, Оксюту Сергія, Порибського Мітю, Загорського Йосипа, Столовіцького Володимира) перевели до цього будинку в 1942 р. Інші діти єврейського походження з'явилися тут у різний час. Наприклад, Нємцеви Володимир і Тамара поступили сюди в 1943 році. В одному документі від 10.02. 1944 зазначено, що Володимир народився в Білій Церкві, а в іншому зроблена примітка: «Батько українець, мати єврейка». Цю примітку зроблено вже після визволення міста від нацистів. Аналогічні виправлення зроблені відносно ще трьох дітей. [2] Ці списки дають підстави стверджувати, що персонал дитячого будинку №2 також рятував дітей від знищення.
Бібліографія
1. Берл Лазар: Праведники народов мира - урок Холокоста / / [Електронний ресурс] Режим доступу : https://regnum.ru/news/948753.html
2. Бурлака Сергій. Доля єврейських дітей із дитбудинків під час окупації нацистами Білої Церкви: заплутані лабіринти слідства. // ХХХІV Краєзнавчі читання імені о. Петра Лебединцева. - Біла Церква, 2016. - с. 32-45
3.Гурбич Елена / Праведники народов мира. // [Електорнний ресурс] Режим доступу : http://db.yadvashem.org/righteous/family.html?language=ru&itemId=4015155
4.Костюшко Александр / Праведники народов мира. // [Електорнний ресурс] Режим доступу : http://db.yadvashem.org/righteous/family.html?language=ru&itemId=4039897
5.Кравченко Николай. / Праведники народов мира. // [Електорнний ресурс] Режим доступу : http://db.yadvashem.org/righteous/family.html?language=ru&itemId=4015834
