Видатні євреї Білої Церкви

У 1940 році став доктором медичних наук й очолив кафедру терапії Вінницького медичного інституту.

Під час німецько-радянської війни був призначений в один із госпіталів Пермі, а згодом переведений до Уфи, де протягом 1941-1943 років виконував обов'язки асистента кафедри факультетської терапії Башкирського медичного інституту.

У 1952 р. Айзенберга було обрано завідувачем кафедри факультетської терапії Київського медичного інституту.

У 1958—1973 рр. — завідував кафедрою госпітальної терапії Київського медичного інституту ім. О. Богомольця. Наукові роботи присвячені питанням раку легень, рановому сепсису, септичної (агранулоцитарної) ангіни, ревматології, проблемам кардіології.[1]

Брав участь у боротьбі з нацизмом. Нагороджений медаллю «За оборону Сталінграду».

Кандидат філологічних наук. Довгі роки писав про український театр (автор книги «Драматичні твори Івана Франка», нарис про видатного українського актора А. Бучму та інш.)

Один із провідних театральних критиків. У 1949 р. його звинуватили в «буржуазному космополітизмі» й він втратив роботу. Не маючи можливості працювати в театрі, почав писати художні твори. За його книгою знято фільм «Три тополі на Плющисі».

Автор п'єс «Дружина», «Ведмежа шкура», «Дамський кравець», «Король і блазень» та книги спогадів «Записки улюбленця долі» – пронизливої оповіді про політичну цензуру 30-х років, боротьбу з «безродними космополітами» у 40-х та судовий процес над учасниками Єврейського антифашистського комітету й загибель С. Міхоелса.[5]

У 15 років він посів ІІ місце на Київському чемпіонаті, а через рік зайняв ІІ місце на чемпіонаті України. У 1950 р. став гросмейстером. Його вважають одним із найсильніших шахістів післявоєнного періоду, які не стали чемпіонами світу. Радянська влада недолюблювала його, адже вын був сином «ворога народу» та ще й тезкою Троцького, про що у своїх спогадах писав В. Корчний [15]. Ця обставина визначила його непростий життєвий шлях. Його не направляли на закордонні турніри, обмежували його виступи в СРСР. Однак він не озлобився й не впав у відчай – йому допомагала любов до шахів. Мабуть, нікого з видатних гравців так не любили у шаховому світі, як Давида Бронштейна. За блискучі шахові комбінації, за безкорисливу відданість своєму мистецтву, за відкрите людям серце і якусь дитячу наївність.Він був одним з перших прихильників розвитку швидких шахів і ввів цифровий шаховий годинник. Часто грав проти комп'ютерних програм і досягав гарних результатів.

Написав багато книжок та статей з шахової майстерності.[4]

Народився в Білій Церкві. Після закінчення у 1930 р. Київського медичного інституту працював патологоанатомом та судово-медичним експертом у Білій Церкві.

З 1935 р. займався науковою діяльністю у Київському медичному інституті. З перших днів війни й до її закінчення керував роботою патолого-анатомічною експертизою у військах, дослужився до звання полковника медичної служби, головного патолога І-го Українського фронту. Під його керівництвом були проведені перші масові патологоанатомічні дослідження загиблих на полі бою. Після демобілізації очолював патологоанатомічну службу Київського військового округу та викладав у Київському медичному інституті ім. О. Богомольця. Йому належать 110 наукових робіт, серед яких і чотири монографії.[6]

У віці 7-ми років майбутня поетеса отримала травму голови, яка спричинила розвиток тяжкої хвороби: лівобічного тетраспарозу. Лікарі робили невтішні прогнози: дівчинці залишилося жити не більше 20-ти років. Утім, мама дівчинки наполегливо шукає засоби лікування і сподівається принаймі на покращення її стану. Однак, невдовзі Ілана вже не може самостійно рухатися, вона назавжди залишається прикутою до інвалідного візка. У той час діти з особливими потребами отримували осівту окремо від решти дітей, тож Ілана навчалася в спеціалізованому інтернаті м. Києва для дітей-інвалідів. У підлітковому віці Ілана починає писати свої перші вірші.

У 1991 р. сім'я переїхала до Ізраїля, де Ілана, попри пекучий біль, сконцентрувалася на творчості й громадській роботі.

У 1996 р. Ілана стає членом Спілки письменників Ізраїля. Від часу виходу своєї першої книжки Ілана постійно гастролює по країні. У різних містах Ізраїля вона проводить літературно-музичні зустрічі, активно співпрацює з ведучими радіостанціями країни, бере активну участь у різноманітних поетичних конкурсах, на яких незмінно отримує високі нагороди. За створення поетесою Літераурної вітальні "Теплий дім"Єврейська Агенція "СОХНУТ" нагородила Ілану Вайсман медаллю.

Нею видано кілька книг віршів і прозових творів, а також творів для дітей. Ілана була одружена з Юрієм Василівом, але своїх дітей у подружжя не було, тож письменниця називала своїми дітьми свої вірші. Багато віршів поетеси були покладені на музику, перетворившись на пісні та романси.

Останнім її твором, який вона писала, знемагаючи від болю, затиснувши зубами олівець, яким тиснула на букви клавіатури на комп'ютері, був роман «Чорна сльоза». У ньому розповідається про долю її рідних у роки Голокосту. Письменниця встигла його дописати, однак твір було надруковано вже після того, як авторки не стало. Роман представлено в бібліотеці Яд Вашем, Національній бібліотеці Ізраїля в Єрусалимі та інших закладах Росії та України.

У 1921 р. розпочав навчання у Київському політехнічному інституті (електротехнічний факультет). Наприкінці 1929 р. захистив кандидатську дисертацію. З 1932 р. працював у Фізичному інституті АН СРСР. Академік Академії наук СРСР (1972). Зіграв ключову роль у розробці перших вітчизняних напівпровідникових діодів, транзисторів, сонячних батарей і напівпровідникових лазерів.[8]У результаті дослідження фізики напівпровідників уперше в СРСР вирощено монокристали германію та досліджено нерівноважні електронні процеси у ньому. Подальші дослідження в галузі фотоелектронних явищ у германії та кремнії призвели до створення кремнієвих фотоелементів радянських сонячних батарей. За участю Вула створено перші в СРСР напівпровідникові квантові генератори.

Ще у ранньому дитинстві сім'я Ісидора переїхала до Відня, де він і отримав повну середню освіту. Під час навчання у Віденському університеті, вивчав класичну філологію. Ще студентом опублікував свою першу працю під назвою «Zum Christus patiens», а в 1874 р. здобув науковий ступінь доктора філософії. У 1877 р. став приват-доцентом класичної філології Віденського університету. З 1879 р. — позаштатний професор університету в Празі. У 1882 р. році його запросили працювати штатним професором на кафедру класичної філології Чернівецького університету, де в 1891-1892 навчальному році обіймав посаду декана філософського факультету. У 1897-1898 навчальному році був ректором Чернівецького університету.[9]

Народився в Білій Церкві в сім'ї меламеда. Член Бунду, з 1917 р. – член РКП (б). Учасник Першого Всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів (1917). У 1918 р. був призначений на посаду замісника наркома освіти А. В. Луначарського, комісар Петроградського освітнього округу. У 1920 р. став членом Колегії Народного комісаріату освіти РСФРР. Відстоював ідею навчання в єврейських школах мовою ідиш й виступав проти навчання на івриті.

У квітні 1919 р. у Петрограді вийшов перший номер суспільно-політичного та художньо-публіцистичного тижневика «Камф ун лебн», редактором якого був Грінберг З. Г. Разом з Н. Бухбіндером к-рого был Г. Діманштейном редагував кілька суспільно - політичних та літературно-художніх видань. На початку 20-х років припинив займатися публицистикою й присвятив себе науковій і педагогічній праці. Кандидат історичних наук. Старший науковий співробітник Інституту світової літератури АН СРСР. Член керівної ради Єврейського камерного театру.

у роки Другої світової війни повернувся до громадської діяльності, очолив історичну секцію Єврейського антифашистського комітету (ЄАК). Його ім'я стоїть під зверненням «До євреїв усього світу», опублікованому в газеті «Ейнікайт» 17 червня 1942.

У 1947 р. був заарештований. Помер у в’язниці від побоїв, отриманних під час допитів.[10]

З 1921 р. — один із лідерів сіоністського руху в Польщі.

З 1936 р. — в Ерец-Ісраель.[11]

Л. Затуловський вважається одним із провідних спеціалістів у справі підготовки музичних кадрів на Буковині: виконавців, викладачів, диригентів, композиторів. Серед них і народний артист України, композитор М. Мозговий, трубач К. Немечек, професор Новосибірської консерваторії В. Слепинін, композитори В. Бусленко й А. Альпер та багато інших.

Заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародної премії ім. Сіді Таль. Автор низки симфонічних та хорових творів, а також близько 100 естрадних пісень (зокрема «Забудь печаль», «Мрії», «Казка»). На фірмі «Мелодія» записано 9 платівок з його творами та аранжуваннями.
Його іменем у 1996 р. названо зірку в сузір'ї Ліра.[26]

Закінчив музичний інтернат ім. М. Лисенка та Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського. 1983 р. здобув другу вищу освіту в Одеській державній консерваторії ім. A. Нежданової.

Центральне місце в творчості Злотника займає пісня, підґрунтям якої є український народний мелос. Мелодії чи не всіх творів композитора настільки просякнуті духом української народної пісні, що почасти сприймаються як справді народні.

З самого початку творчого шляху в біографії Олександра Злотника поєдналася композиторська, педагогічна й просвітницька діяльність. Разом з написанням музики і вдосконаленням професійної майстерності з 1972 р. по 1978 p. він працював викладачем Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького, з 1999 р. – Київського національного університету культури і мистецтв. 2009 р. композитора обрали ректором Київського інституту музики ім. P.M. Глієра. Саме завдячуючи Олександру Злотнику на небосхилі української естради спалахнули нові яскраві зірки – Тіна Кароль, Світлана Лобода, Василь Лазарович і Василь Бондарчук, Ірис та інші.

Олександр Злотник – Заслужений діяч мистецтв України (1996 р.), Народний артист України (1998 р.), нагороджений орденами "За заслуги" III ступеня (2003 р.), Ярослава Мудрого IV ступеня (2008 р.), Миколи Чудотворця "За примноження добра на Землі" (1998 p.), святого Святослава III ступеня, Великою золотою медаллю WIPO (Швейцарія).

Він є ініціатором, співорганізатором, а найчастіше – головою журі декількох міжнародних та національних музичних конкурсів і фестивалів. Серед них – Міжнародний конкурс скрипалів ім. Д. Ойстраха, Міжнародний фестиваль мистецтв «Слов'янський базар», Всеукраїнський дитячий конкурс «Крок до зірок» та інш.[20]

У 1822 р. одружився з Наамі, дочкою рабі Нісона з Гільготи, та виїхав на навчання до навчався в білоцерківській єшиві, в якій провів 13 років. Він був першим з представників горських євреїв, хто знав Тору, Талмуд й усі закони юдаїзму, а також володів 5-ма мовами: татською (мова горських євреїв), івритом, російською, азербайджанською та лезгинською [18]. Повернувшись додому, рабі Іцхак започаткував єшиву й у Дербенті. За знання галахічних законів громада міста обрала його своїм даяном (суддею), а після сметрі свого вчителя й наставника рабі Еліягу - й головним рабином міста. Його син рабі Яаков Іцхакі - найбільш відомий і освічений рабин Дербента.

Народився в Білій Церкві. У 1912 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Пізніше, у 1923 р. економіко-політичний факультет університету ім. Артема.[¹³]

Кінорежисер й організатор кіновиробництва. Директор Одеської кінофабрики від початку її існування (1922). Режисер фільму «Від мороку до світла». З 1925 р. – директор Першої фабрики Держкіно в Москві (кіностудія «Мосфильм»). Керував постановкою фільму С.М. Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін» (1925). У 1927 р. поставив перший повнометражний фільм «Кафе Фанконі», пізніше – фільми: «Плотину прорвано» (1928), «Біла смерть» (1934), «Перлина степу» (1936). Автор книги «Біля Черного моря» - гумористично-драматичної оповіді про свою роботу в кіно.[14]

З 30-х рр. працював у науково-популярному кіно, поставив 34 фільми.

Його тричі заарештовували, звинувачуючи в «буржуазному космополітизмі»: у 1926 (звільнений того ж року), у 1936 (звільнений у 1937) та в 1953 (звільнений у 1954).[12]

Член Єврейського антифашистського комітету.[23]

Ледве опанувавши декілька прийомів і познайомившись з азами тактики, Медведь вже через місяць виграв першість Білоруського військового округу.

Демобілізувавшись і оселившись в Білорусії, де проходив службу, він поступив у Вищу школу тренерів, а закінчивши її, подався до Мінського інститут фізкультури. З усіх видів боротьби Олександр вибрав вільну. Йому допомагали хороші наставники: Павло Васильович Григор'єв і Болеслав Михайлович Рибалко. І довгі роки цей тріумвірат не знав поразок.

У 1964, 1968 та 1972 роках ставав олімпійським чемпіоном з вільної боротьби — кожного разу в іншій ваговій категорії — напівважкій, важкій та абсолютній відповідно.

Сім разів — в 1962, 1963, 1966, 1967, 1969, 1970 та 1971 роках ставав чемпіоном світу.

Чотириразовий чемпіон Європи — у 1966, 1968, 1971 та 1972 роках.

Дев'ятиразовий чемпіон СРСР — протягом 1961–1970 років.З 1970 р. в Біларусі проводяться традиційні міжнародні турнири з вільної боротьби на приз Олександра Медведя.

1962 — заслужений майстер спорту СРСР. 1964 р. його було нагороджено орденом Леніна, 1970 — орденом Трудового Червоного Прапора, трьома орденами «Знак Пошани» — 1964, 1969 та 1985 роки, 1975 — Олімпійським орденом та призом «За шляхетність в спорті». Включений до Зали слави Міжнародної федерації об’єднаних стилів боротьби.[21]

Народився в м. Біла Церква в сім'ї рабина. З дитинства співав у хорі. З 1876 р. навчався в Київському музичному училищі (класи Аделаїди Ваккер та І. Кравцова). 1878 року за ініціативи М. Рубінштейна був зарахований на третій курс Московської консерваторії (клас Дж. Гальвані), водночас навчався сценічної майстерності в студії актора І. Самаріна. 1882 року дебютував на сцені Київського оперного театру. Згодом виступав у провінційних антрепризах у Харкові (1883), Одесі (1884), Воронежі (1886), Саратові (1887), Єкаринбурзі (1887), Тифлісі (1887-1888) та багатьох інших містах Російської імперії. 1885—1886 — соліст Большого театру в Москві. 1891—1892 — соліст Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. З 1892 повернувся до провінційних труп; 1898—1901 років гастролював за кордоном: в США й Канаді.

З 1905 року Михайло Медведєв вів педагогічну роботу в Києві, відкривши у приміщенні Театру Геймана «Вищі оперні й драматичні курси з обов'язковим інструментальним відділенням» (діяли до 1917 року). Випускниками курсів були — бас Григорій Пирогов (1885—1931), знаний драматург-режисер Всеволод Мейєрхольд. Силами учнів курсів Михайло Медведєв спільно з Музично-драматичною школою М. Лисенка з 1906 року ставив музично-драматичні і драматичні спектаклі в приміщенні Театру Геймана. У народі театр Медведєва називали театр «Ведмідь». У тому ж році став солістом «Нової опери» у Санкт-Петербурзі. 1918—1920 — засновник і керівник Саратовського оперного театру.

Водночас із театрально-концертною діяльністю викладав у Київській музичній школі Станіслава Блуменфельда (1898), Музично-драматичному училищі Московського філармонійного товариства (1901—1905, з 1903 — його професор), Київській консерваторії (1905), театральній школі Пресмана в Ростові-на-Дону (1907), Саратовській консерваторії (1912—1925).[17]

У 16 років хлопець отримав посаду хазана в Білоцерківській синагозі, а невдовзі слава про нього поширилася далеко за межі Білої Церкви, про що свідчить оповідання І. Бабеля про Бена Крике: «Похорони Йосипа будуть по першому розряду: шість коней, як шість левів, дві колісниці з вінками, хор з Бродської синагоги, сам Мінковський прийде відспівувати покійного вашого сина». [27] Переїхавши до Одеси, П. Мінковський удосконалював свою майстерність під керівництвом відомих канторів Н.Спивака й Н.Блюменталя. Пізніше закінчив Віденську консерваторію, де вивчав. теорію композиції. Відтоді він постійно гастролював, але час від часу повертався до батьків у Білу Церкву й тоді послухати його спів збиралися євреї з найвіддаленіших місць округи.

Кріме співу в синагозі й концертної діятельності, Пінхас Мінковський публікував свої статті на ідиші, івриті, російською й німецькою мовами, а також книги з актуальних проблем єврейської літургійної музики, серед яких і праці з канторського виконання. Він започаткував нову композицію на суботні й святкові молитви, речитативи й гімни. Найбільш популярною стала суботня молитва на слова Х.-Н. Бялика «Шабат ха-Малка» («Цариця субота»). Він був автором і пісеніь для школярів, 12 таких творів під супровід фортепіано видано окремою збіркою у Варшаві в 1903 році.

У 1922 р. П. Мінковський емігрував до США, де був хазаном й продовжив свою концертну діяльність. Єврейська преса Америки багато писала про його емоційне виконання, яке справляло глибоке враження на слухачів, нерідко викликаючи в них сльози.

Помер 1924 р. у Бостоні, похований у Філадельфії. [3]

Генерал-майор.

Народився 10 серпня 1900 р. в м. Біла Церква у сім'ї службовця. Закінчив 4-класну школу, працював на цукровому заводі.

З 1919 р. розпочав свій шлях військовослужбовця. У 1923 р. закінчив вищу артилерійську школу, а в 1930 р. - Військову Академію ім. М. В. Фрунзе. Командував моторизованим полком, був замісником начальника штабу механізованого корпусу, замісником начальника штабу Автобронетанкового управління окремої армії, замісником командира механізованого корпусу. Напередодні війни закінчив Військову академію Генерального штабу.

Під час війни обіймав такі посади: начальника Автобронетанкового управління Північно-Західного фронту (1941-1943 рр.), начальника штабу танкової армії (1944-1945 рр.).

16. липня 1943 р. йому було присвоєно звання генерал-майора.

Після війни, у 1946 р. командував бронетанковими військами Уральського ВО.

Наприкінці 1946 р. розпочав викладацьку діяльність, обіймав посаду замісника начальника факультету Військової академії бронетанкових і механізованих військ.

Нагороджений орденами Леніна, двома орденами Червоного Прапора, Кутузова ІІ ст., Вітчизняної війни І ст., Червоної Зірки, медалями.

У жовтні 1950 р. звільнений з лав ЗС у відставку

Помер 12 березня 1973 р., похований в Москві. [Еврейская Военная Энциклопедия (издание второе - дополненное) / И. М. Левитас. - К. : Издательство ПП "Золотые Ворота", 2014. - 664 с.; с. 397]

Його співоча кар'єра розпочалася в чотирирічному віці. Успіх супроводжував його всюди, де він виступав. Наприклад, під час гастролей у Чернівцях настільки велою була кількість бажаючих почути спів 8-річного Йоселе, що до головної синагоги для підтримки порядку прибули шістнадцять городових і вісім пожежників. Батько не міг собі дозволити відправити сина на навчання, адже хлопчик був годувальником сімї, тому для нього найняли вчителя, який разом з ними вирушив до Львова, а потім і до Кракова, де хлопчик з родиною на прохання місцевої публіки затримався на 17 тижнів. [2] Розенблат служив хазаном у Мукачевому, а пізніше переїхав у Братиславу. У віці 23 років, живучи вже в Гамбурзі й служачи головним кантором, він не тільки утримував близьких і далеких родичів, але й жертвував кошти на навчання для бідняків.

У 1912 р. він із родиною переїхав до США, де мав шалений успіх - тенор Й. Розенблата мав діапазон дві з половиною октави. Вражені його голосом сучасники, назвали Йосефа Розенблата «єврейським Карузо».Й. Розенблат - автор багатьох мелодій до пісень (видані під загальною назвою «Тфілот Йосеф» в 1907 р. та 1927 р.), які виконуються в синагозі, деякі, наприклад, «Кдушша», відрізняються художньою вишуканістю. Великою поулярністю ще за життя Й. Рзенблата користувалися платівки з записом його співу. Розенблат співав за кадром у першому звуковому кінофільмі «Співак джазу» (1927), в якому голавну роль виконував Ел Джолсон.

На початку 1930-х років Розенблат приїхав до Ерец-Ісраель.

на запрошення кінокомпанії для участі в документальному фільмі. У Ерец-Ісраель Розенблат співав у синагогах Єрусалиму, Тель-Авіву, Цфату й інших міст та знімався в кіно, У червні 1933 р. Й. Розенблат помер від серцевого нападу. Похований на Оливковій горі. [24]

У 1940 р. вступив до Київського індустріального інституту. У перші дні війни пішов добровольцем на фронт. Перемогу зустрів у Празі. Після війни закінчив фізичний факультет Київського університету. Досліджував властивості напівпровідників. За порадою академіка А. С. Йоффе він приступив до вивчення термомагнітних явищ у напівпроводниках. Резудьтатом 5-річних досліджень стала його монографія «Термомагнітні явища в напівпровідниках» (1959), перша в світовій літературі на цю тему. Її було перекладено англійською мовою й навіть сьогодні вона не втратила своєї наукової цінності.

У 1972 р. вийшла ще одна його монографія «Електрони й дірки в напівпровідниках»

У 1987 р. був обраний членом-кореспонднтом, а в 1999 р. став дійсним членом Російської АН. Серед його учнів 4 доктори й понад 30 кандидатів наук. Автор 10 монографій.

Крім фізики Цидильковський багато часу присвячував заняттям філософією. За тиждень до смерті ним була закінчена робота над книгою про мораль і етику в сучасному світі й особливо в світі науки. [22]

1926—1937 рр. викладач і професор (з 1935) Київського художнього інституту.

1937—1940 був на засланні в Караганді.

1940—1960 професор художнього училища в Алма-Аті. Народний художник Казахської РСР (1963).

Твори Черкаського — портрети, натюрморти, краєвиди — зберігаються переважно в Казахстанській картинній ґалерії в Алма-Аті.[29]

Справжнє ім'я – Олександр Михайлович Глікберг. Народився в єврейській родині в м. Одеса. Дитинство провів у Білій Церкві.[19] Сім’я була багатодітною, дітьми ніхто не опікувався: ні батько, який був провізором, тобто займався аптечною справою і дуже рідко бував вдома, ні мати, котра мала неврівноважений істеричний характер. Отож Сашко почувався покинутим, вчився абияк і його не раз відраховували зі школи за погані оцінки. Дійшло до того, що у п’ятнадцятирічному віці він утік із дому та вирушив до Петербургу шукати кращої долі. Там добряче набідувався та став писати батькам листи з проханням допомогти. Відповіді, однак, не отримав. Якби не доброта сторонньої людини, не знати, чи взагалі би не загинув. Щасливий випадок допоміг Олександру Глікбергу: один журналіст написав про покинутого напризволяще хлопчика статтю. Її прочитав житомирський чиновник Костянтин Костянтинович Роше, який незадовго до того втратив сина. Цей милосердний чоловік забрав Сашу до себе. Так хлопець наприкінці 1890 року опинився у Житомирі, який став для нього рідним домом. У Житомирі, завдяки К. К. Роше, який мав неабиякі літературні здібності та любив поезію, розпочався Глікберг-поет.

У 1900 році Олександра забрали до війська, потім він працював на митниці, а поміж тим почав друкувати в різних часописах сатиричні вірші. Перші серйозні публікації з’явилися 1904 року в житомирській газеті «Волинський вісник». Це були вірші, статті, театральні рецензії. У 1905 році молодий поет переїхав до Петербургу, щоб серйозно займатися літературою. 1905 року переїхав до Петербурга, де під псевдонімом Саша Чорний працював у сатиричних журналах. З 1908 р. співпрацює з і став провідним авторож. «Сатирикон».Його віршами зачитувалась вся країна. За словами Корнія Чуковського, не було такого студента, лікаря, адвоката, вчителя, інженера, котрі не знали вірші Саші Чорного напам’ять. У цей час в світ виходять збірники віршів «Усім ницим духом», «Сатири», «Сатири і лірика» та інші.

У 1912 р. Саша Чорний дебютує як дитячий письменник з оповіданням «Червоний камінець». Пізніше твори для дітей стають його головним заняттям.

1928 року Саша Чорний зі своєю дружиною купив земельну ділянку на півдні Франції, в містечку Ла-Фав’єр, збудував будинок. Там часто гостювали російські письменники, художники, музиканти.

Помер Саша Чорний 5 серпня 1932 року від серцевого нападу, після того, як допоміг сусідові гасити пожежу на фермі.[19]

Твори Ісая Ісаковича Шкаровського тепер відомі лише вузькому колу фахівців, однак у міжвоєнний період він був досить знаним письменником. У 1920-30-х роках видав книжки оповідань «Перше травня», «Колгосп», «В ногу зі щастям», романи «Момент» і «Світанок». У 1938 р. вийшла перша книга його трилогії «Одеса», а в роки війни – книга нарисів «Завод на березі».[25]

Сім років (з1880 по 1887 рік) жив у Білій Церкві, знімаючи квартиру в будинку № 22 по вул. Бердичівській. Звідти він почав надсилати до редакції газети «Фолкс-блат» свої фейлетони і нариси під загальною назвою «З Бердичівської вулиці», вивівши в літературних образах єврейських мешканців Білої Церкви.[7]

У 1940 р. удостоєний звання Заслуженого діяча мистецтв РРФСР

Публікувався в єврейських журналах, писав свої твори на ідиші та івриті. Найбільш відомими його роботами є оповідання «Сліпа» та «Дочка рабина». Пізніше переїздить до Палестини, де писав твори лише на івриті та перекладав на іврит твори класиків світової літератури. У 1937 р. став лауреатом Літературної премії ім. Бялика. З 1942 року співробітничав із журналом “Весы”.[32]

Перша повість «Ярмарок» (1941) — це ліричні замальовки з дитинства в маленькому містечку.

Уся його творчість просякнута дитячими враженнями й спогадами про життя євреїв у Білій Церкві [33]. На відміну від інших письменників єврейського походження, він прославляє не соціалістичні перетворення, а містечкового єврея – умільця й трударя. Він тужить за зникаючим укладом життя єврейського містечка, а готовність братів-євреїв до асиміляції викликає в нього гіркий жаль і співчуття.

У роки німецько-радянської війни був кореспондентом «Красной звезды». Свої військові враження передав у повісті «Дорога випробувань» (1955). Йому належать також повісті «Хлопчик із Голубиної вулиці» (1959), «Три весни» (1962) та інш.

Любов до свого народу дозволила письменнику побачити, що в єврейських містечках визріває справжній творчий потенціал людства: «Усупереч природі, наче насміхаючись над долею, у сім'ях євреїв, хворих на сухоти й водянку, народжувалися прекрасні обличчям діти, із залізним розумом і сильними руками…, з повними вогню, пристрасті й печалі чорними очима, які чули, як росте листя й рухаються хмари, і в чиїх душах жила могутня гармонія. Воїни, поети, математики, скрипалі…» [33]

Твори Ямпольського перекладено багатьма мовами.

У 1920-х роках він був музичним керівником харківської експерименталь-ної студії «Вільне мистецтво», пізніше співпрацював з єврейськими театрами Росії, України, Білорусії та Азербайджану, написавши музику вистав. Автор музики більше як до 100 спектаклів, що йшли в радянських театрах на ідиш, та єврейських пісень.

У 1935 р. вийшли його збірки пісень:«Єврейські народні пісні», «Поклик», «Перекоп».[34]

Усіх, хто знайомився з творчістю Л. Г. Ямпольського, вражав чітко виражений єврейський характер його творів. За своє життя він так і не став радянським (інтернаціональним за характером творів) композитором, завжди залишаючись суто єврейським митцем.