Довгий час євреям заборонялося жити в межах Російської імперії. Ситуація змінилася наприкінці 18 ст., коли в результаті Трьох поділів Польщі до царської Росії відійшли землі, на яких проживало 70% євреїв колишньої Речі Посполитої. Таким чином, із країни, де не було євреїв, Російська імперія перетворилася на країну з їх найбільшою кількістю. Указом від 29 грудня 1791 р. на цих землях було створено смугу осілості, тобто територію, в містах і містечках якої дозволялося жити євреям. Скученість єврейського населення в межах цієї смуги стала причиною великої кількості жертв під час погромів, а пізніше Голокосту.
Історія єврейського народу знає багато трагедій. У будь-якій країні світу євреї завжди складали національну меншину, на яку легко направити народний гнів у часи соціальних катаклізмів – епідемій, революцій і війн. Дискримінація, переслідування, гоніння, акти вандалізму і насильства, – були практично постійними супутниками життя єврейські громад, де б вони не проживали. Однак єврейські погроми, які відбулися в Російській імперії протягом 19 – початку 20 століть, виокремлюються навіть у цьому ланцюжку трагічних подій.
Карта поділів Речі Посполитої. Відтінки синього – землі, що відійшли Пруссії, відтінки жовтого – землі, що відійшли Австрійській імперії, відтінки зеленого – землі, що відійшли Російській імперії. [⁷]
Погром в єврейському гето м. Франкфурт-на-Майні, 22 серпня1614
https://en.wikipedia.org/wiki/Pogrom
Єврейські погроми – це насильницькі дії антисемітськи налаштованого цивільного населення і військових, спрямовані проти євреїв, які відбувалися переважно в періоди соціальних катаклізмів і ослаблення централізованої влади. Вони супроводжувалися пограбуванням, нищенням майна, наругою над особистістю, і навіть позбавленням життя.
Перші погроми, які відбулися на початку 19 ст., були викликані економічною конкуренцією між грецьким і єврейським населенням у південних регіонах Російської імперії. Поступово вони набувають своєї завершеної форми і відбуваються за усталеним сценарієм, який пізніше був використаний різними політичними силами, і перш завсе царським урядом, як один із засобів зняття соціальної напруги під час економічних політичних криз, особливо ж у часи революцій 1905-1907 років та 1917-1920 років. Кожному погрому передувало поширення урядовими колами безпідставних звинувачень євреїв у певних аморальних діях. Практично жоден, за деякими виключеннями, з організаторів або учасників погромів не був покараний ні в адміністративному, ні в судовому порядку. Поліція або провладні військові формування не перешкоджали діям погромників, лише слідкували, щоб погром не перекинувся на неєврейські квартали. Як зазначав один із російських чиновників, «в народе сложилось убеждение в почти полной безнаказанности самых тяжких преступлений, если только таковые направлены против евреев, а не других национальностей».[⁴]
Опинившись сам на сам із загрозою, єврейська молодь створює загони єврейської самооборони. Однак у більшості випадків єврейські дружини, яким не вистачало зброї, не могли протистояти погромникам, які здійснювали насильство за підтримки влади.
Погроми початку 20 ст. спричинили гірке розчарування частини єврейської молоді, яка тепер вже не сподівалися на те, що революція принесе рівність у правах і євреям. Вони почали шукати нових шляхів вирішення проблеми. Одним із таких рішень було повернення на землю прабатьків, в Ерец-Ісраель, а іншим – еміграція до Америки.
Протягом усього існування єврейської громади в м. Біла Церква її мешканці підтримували з євреями добросусідські відносини. Однак з початком Першої світової війни чутки, які поширювали чорносотенці, про те, що євреї буцімто приховують дрібні монети, переправляють золото у закритих домовинах до Німеччини та ін., викликали певну напруженість у суспільстві [¹], яка тривала недовго.
З початком революції антагонізм між євреями та християнською громадою зник на тлі загального піднесення та бажання спільно будувати майбутнє.
У часи Центральної ради та гетьманату місто ніяких ексцесів проти євреїв не відбувалося. Ситуація змінилася після встановлення влади Директорії. З приходом до влади Директорії відбувається повернення законів Центральної Ради щодо національних меншин (у тому числі закону «Про персонально-національну автономію»), відновлено Міністерство з єврейських справ. Попри це на початку 1919 р. відбуваються погроми в м. Сарни, містечку Фельштин, у Черкасах, Житомирі та ін. Найбільший погром, учинений українською армією, відбувся за наказом отамана Семесенка 15 лютого 1919 р. у м. Проскурові (Хмельницький). Загинуло понад 1650 осіб єврейської національності. Щоб запобігти іншим погромам, Директорією було створено Особливу комісію для розслідування антиєврейських погромних дій, якій було надано надзвичайні повноваження. Деяких отаманів було віддано до суду, а Семесенка стратили. [³]. Водночас уряд намагався всіляко допомогти жертвам погромів. Так, у січні 1919 р. урядом Директорії «асигновано 2 млн. крб для негайної допомоги єврейському населенню, яке постраждало від погромів».
Хоча подібні дії не набули ще масового характеру, єврейське населення міста боялося виходити на вулицю і задовго до настання ночі зачиняло всі вікна і двері.
У листопаді 1918 року командування українських військ, розташованих у місті, наказало місцевим євреям сплатити «добровільний займ» у сумі 1 млн рублів. Звичайно, що зібрати таку суму єврейське населення не могло, навіть зважаючи на загрозу розстрілу заручників. Після тривалих напружених перемовин у грудні 1918 року представники єврейської громади доправили до Києва 425 тис. рублів. Пізніше так звані контрибуції стягували окремі військові загони, які проходили через Білу Церкву, проте їх сплата не гарантувала євреям захисту від насильства. Усе частіше відбувалися випадки пограбування і навіть убивства посеред вулиці на очах у багатьох перехожих, єврейські жінки і дівчата потерпали від ґвалтівників, однак комендант міста ніяк не реагував на скарги євреїв. [¹].
Зі Звіту Київської районної комісії Єврейського громадського комитету з надання допомоги постраждалим від погромів (червень 1921 - січень 1922)[¹]
20 січня 1919 року по місту було розклеєно наказ за підписом тимчасово виконуючого обов`язки коменданта залоги військ УНР полковника Рященко. У ньому говорилося: «До мене дійшли чутки, що єврейське населення Білої Церкви та околиць проваде агітацію проти влади Директорії. Попереджаю, що в случаю якого небудь виступу в цім від'явиться діяльність єврейська, вся відповідальність в том паде на єврейське населення, як уже було в Житомирі та інших містах України». [¹] Цей грізний наказ викликав занепокоєння єврейської громади і, попри небезпеку, до Києва вирушила делегація Міської управи. Їхніми зусиллями полковника Рященка було позбавлено посади і на декілька днів у місті запанував спокій. Проте 9 лютого 1919 року місто здригнулося від жахливого погрому. Ось як описував ті трагічні події Меєр Шманн: «У лютому 1919 р., у четвер, о другій годині ночі, зламавши двері, вдерлися до нашого будинку шестеро озброєних петлюрівців і почали вимагати гроші. Мій батько, Мойше Шманн відразу віддав їм 1.200 рублів, які він мав при собі. Але … вони запросили 15.000 рублів. Підійшовши до ліжка моєї матері, вони, погрожуючи револьверами, почали вимагати більше грошей... Зібравши все, що було в будинку [цінного], вивели батька на кухню і почали душити його скрученим рушником, доки він не втратив свідомості. Тоді, щоб привести його до тями, вони облили його водою. Потім настала черга матері, [а потім] і дітей. Знущання тривали від 2- ї години ночі до 6-ї ранку. Збираючись іти, вони попередили нас, щоб ми нікому про це не розповідали, бо тоді вони повернуться і на нас чекає смерть». [¹]
Отаманаи-погромники
Дії погромників заохочувалися і відбувалися за потурання старшин української армії.
Невдовзі українські війська відступили й місто перейшло до рук Червоної армії. Однак це аж ніяк не змінило становище білоцерківських євреїв. Бійці 6-го таращанського полку, розквартированого у місті, чинили наругу над жителями: перехожих роздягали на вулиці, грабували будинки, здійснювали неконтрольовані контрибуції та реквізиції.
25 серпня 1919 року червоноармійці залишили місто, яке стало легкою здобиччю загонів отаманів Зеленого, Сокола і Соколовського. Сучасники тих подій так описували ці загони: «[Вони] були обірвані, босі, багато хто, особливо в кінці колони – зовсім без гвинтівок. Позаду тягнувся величезний обоз». [¹,арк. 59] Ці загони, зазвичай, розташовувалися на околиці міста. Звичайно, що обірвані вояки мали одну мету: грабувати. Тож відразу після їхнього приходу в місті відбулися випадки розбійницьких нападів і грабежів. Члени Міської думи звернулися зі скаргою до отамана Зеленого, який наказав підлеглим покарати винуватців, втім його наказу ніхто не послухався.
Найбільш трагедічні події відбулися в 1919 році. Як і більшість міст Правобережної України, Біла Церква була ареною жорстокого протистояння декількох армій: української армії УНР, денікінських військ і більшовицької Робітничо-селянської Червоної армії. Ситуацію ускладнювало те, що в Білій Церкві не існувало єврейської самооборони. Ці обставини стали причиною великих жертв і страждання, перш за все, єврейського населення міста.
Хоча населення міста, загалом, негативно ставилося до погромів, однак відкрито висловити протест спромоглися лише кілька вчителів. Ще кілька сімей переховували євреїв на своїх обійстях. Переважна ж більшість населення міста спеціально позначила свої будинки хрестами, щоб уникнути долі єврейського населення. Помешкання геть усіх євреїв були пограбовані і пошкоджені. Ще довгий час після денікінського погрому в місті можна було зустріти чоловіка, одягнутого в жіночу кофту, або жінку в чоловічому піджаку.
Зрозуміти масштаби руйнувань і економічних збитків, яких зазнало єврейське населення Білої Церкви, а отже і місто загалом, можна зі звіту радянського уповноваженого Білоцерківського району О. Сидоренка. Він писав: «Якщо погроми не зіграли особливо трагічної ролі в сенсі зменшення кількості будинків, то [зменшення кількості] магазинів [відбулося в такому обсязі], що й тепер не вдається відновити їх. Головні магазини на Базарній площі вщент зруйновані: двері вивернуто зі стін, стіни теж у багатьох місцях пошкоджено. Десятки магазинів стоять без дверей, із зяючими отворами, що пробуджує у перехожих тяжкі спогади про кошмари нещодавнього минулого». [¹] Ці спогади спричинили хвилю еміграції. За словами О. Сидоренка, єврейське населення міста в 1921 році «поділялося на дві категорії: тих, які вже отримали від своїх рідних виклик із Америки й тих, які чекають на виклик». [¹]
Олекса́ндр Іва́нович Канди́ба, літературний псевдонім Олександр Олесь — український письменник, поет, драматург. У його творчості часто піднімалися суспільно-значущі теми.
У віршах Олександра Олеся, оповитих диханням революції 1905 року, поет не тільки щиро захоплюється боротьбою проти будь-якого гніту, але бачить і чорні сили реакції, що стоять на перешкоді революції і готуються до страшного стрибка, щоб задушити повсталий народ. Тому не дивно, що єврейські погроми, які прокотилися теренами України в 1905-1907-х роках, викликали в його душі хвилю глибоких переживань, які вилилися у пронизливі поетичні рядки.
