Парк Слави. Тут поховані воїни, які полягли в боях за визволення Білої Церкви від нацистських окупантів
Друга світова війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. по 2 вересня 1945 р., стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. У неї були втягнуті 61 держава, де проживало 80% населення планети. Воєнні дії велися на території 40 країн. Війна коштувала людству 65 – 67 млн. життів.
У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з «планом Барбаросса», підписаним у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. План «Барбаросса» передбачав знищення Червоної армії протягом 2-2,5 місяців і вихід на лінію Архангельськ-Астрахань.
Достовірна інформація про плани Гітлера й дату нападу на СРСР через розвідників і дипломатів надходила до Сталіна. Але, замість необхідних заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво засуджувало «чутки» про можливий напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору. Тож початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії й населення країни, що призвело до трагічних наслідків.
22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву, південному – на Київ. Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь», яку очолював фельдмаршал Рунштедт. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом (загинув під час Київської оборонної операції) та Південний фронт на чолі з генералом армії І. Тюленєвим. Початковий період війни склався вкрай невдало для всього Радянського Союзу та України зокрема. На кінець третього тижня війни німці просунулись углиб України на 300-350 км.
Уже в перші дні війни з Білої Церкви було відправлено в діючу армію 6 тис. чоловік. [5, с. 18] За роки війни (1941-1945) 4, 5 тис. білоцерківців були нагороджені орденами і медалями, 16 вихідців міста й району стали Героями Радянського Союзу. [3] Серед них і знаменита на весь світ жінка-снайпер Людмила Павліченко.
На плечі тих, хто лишився в місті, випали не менш важкі випробування. Жінки й школярі замінили чоловіків на виробництві, понад 5 тис. городян допомагали облаштовувати госпіталі й брали участь у будівництві оборонних споруд. У той же час жителі міста створювали «винищувальні батальйони» для боротьби з десантом й агентурою ворога та загони протиповітряної оборони – страшну дію запалювальних бомб місто зазнало вже 6 липня 1941 року. Тоді після нальоту німецької авіації кілька днів у місті не могли погасити пожежі. [2]
З наближенням фронту розпочалася евакуація населення, підприємств і матеріально-культурних цінностей. З міста в глибокий тил удень і вночі вивозили демонтовані верстати й усе, що потрібно було для організації оборони країни. Те, що неможливо було вивезти, мало бути знищено на місці, щоб не дісталося ворогу. Однак повністю реалізувати вивезення промислового обладнання, матеріальних цінностей і спеціалістів на схід не вдалося через відсутність чітких, завчасно складених планів евакуації (адже воювати збиралися на «чужій» території), нестачу робочих рук і транспорту (залізниця працювала зі значним перевантаженням, увесь інший транспорт передавався армії).
Невдовзі місто опинилося в смузі наступу 6-ї німецької армії під командуванням генерала фон Рунштедта. Близько 3 тис. білоцерківців у складі загонів народного ополчення взяли участь в оборонних боях. Їхня доля була трагічною. Укомплектовані людьми немолодими або й зовсім юними, недостатньо навченими й погано озброєними, вони у перших же боях гинули майже повним складом. Серед тих, хто героїчно захищав місто в липні 1941 р., були представники багатьох народів. Були серед них і євреї з різних куточків колишнього СРСР. На жаль, насьогодні вдалося встановити імена лише деяких з них [10].
Євреї, які загинули під час оборони м. Біла Церква
АфремовДанило 1902 р.н., Островно, Білорусь. Полковник Загинув у серпні 1941.
АеровМойсей 1910 р.н., Чернігів, Україна. Політрук. Член ВКП (б). Загинув 1941.
АлешникТев'є Шлемо 1880 р.н., Біла Церква, Україна. Робітник. Пропав без вісти в 1941.
АрмянськийАркадій 1919 р.н., Україна. Солдат. Пропав без вісти в липні-серпні 1941.
Боязний Іцко, Андрушівка, Житомирська обл., Україна. Пропав без вісти в травні 1942
Вальднер Берек. Катовице, Польща. Молодший сержант. Загинув 16. 07. 1941.
ГольдманПетро 1915 р.н., Ярунь, Житомирської обл., Україна. Фінансист. Загинув 1941.
ГритушкінНухем 1910 р.н., Каунас, Литва. Музикант Загинув у червні-липні 1941.
КацнельсонДавид 1908 р.н., Тимковичи, Білорусь. Загинув 1941.
КрасницькийДувид 03.06.1903, Київ, Україна. Бухгалтер. Загинув 1941.
ЛейдерманБорис 1922 р.н., м. Проскурів, Україна. Офіцер. Загинув 1941.
ЛівшицьГригорій 1902 р.н., Україна. Службовець. Загинув 1941.
ЛюбарськийАвраам 1920 р. н., м. Томашполь, Україна. Загинув 1941.
МаневичХома 1920 р. н., м. Ярославль, Росія. Офіцер. Загинув 1941.
МатусоваВіра 1906 р. н., м. Киев, Україна. Начальник санітарної служби. Загинула 1941.
НаровлянськийЗалман 1907 р. н., м. Мелітополь, Україна. Юрист. Загинув 1941.
Нахман Ізраїль (Ісаак) 1896, м. Таганрог, Росія. Загинув 1941.
НіхамкінаГанна 1907 р. н., Миколаївка, Миколаївська обл., Україна. Фельдшериця, лейтенант медичної служби. Пропала без вісти в 1941.
НовакУшер 1908 р. н., Україна. Коваль. Загинув 1941.
Презман Моті, Дніпропетровськ, Україна. Загинув 1941.
Михайло Ріпп 1919 р. н., м. Ржищів, Україна. Офіцер-артилерист. Молодший лейтенант. Попав в оточення, розстріляний в 1941.
РудаєвЛев 1918-19 р. н. Студент юридичного інституту. Загинув 1941.
Суцкевер Яків 31.12.1909. Архітектор. Загинув 12. 02. 1942
ТаберЙосиф 1906 р. н., м. Криве Озеро, Україна. Партійний працівник. Загинув 1941.
ТурецьВолодимир 1922 р. н., м. Курськ, Росія. Токар з-ду Сільмаш. Загинув 1941.
ЦвейтельМиля 1918 р. н. Студент. Загинув 1941.
УрбахРувім 1921 р. н., Смоленськ, Росія. Слюсар Загинув 1941.
ФломДавид 20.05. 1919, с. Ново-Ковно, Сталінградський р-н, Дніпропетровська обл., Україна. Офіцер-політрук. Загинув 1941-1942.
16 липня 1941 р. до Білої Церкви увійшли гітлерівські військові частини, що поклало початок 902-денній нацистській окупації. Перша реакція населення міста на перехід Білої Церкви до рук німців була, скоріше, настороженою, аніж ворожою. Побутувало переконання, що німецьке господарювання буде менш жорстоким, аніж сталінський режим. Воно підкріплювалося й першими заходами бургомістрату, створеного в серпні 1941 р. (з жовтня його очолив Майківський Г. П., який обіймав цю посаду впродовж 2-х років): частково відмінено податки, розпочала роботу місцева газета «Дзвін волі» (пізніше вона називалася «Дзвін»), відновлено роботу шкіл, музею, театру, міської бібліотеки, були спроби підтримати військовополонених та найбільш нужденних мешканців міста. Однак невдовзі ілюзії щодо нової влади повністю розвіялися.
У перші дні окупації діяльність репресивного апарату була спрямована на виявлення червоноармійців, які потрапили в оточення. Коли їх знаходили, на них чекала селекція: негайному знищенню підлягали ті з полонених, хто належав до комуністичної партії більшовиків, або обіймав посаду політрука в армії, або ж просто народився євреєм. Так були знищені десятки полонених, учорашніх бійців Червоної армії, лише за своє етнічне походження або політичні переконання.
Нацистський «новий порядок» означав фізичний і моральний терор проти так званих расово-неповноцінних народів: євреїв, циган, українців, росіян та інших, а також представників радянської влади і комуністів. На євреїв і циган чекало тотальне знищення. Уже 19 серпня 1941 р. в місті розпочалися розстріли комуністів, радянських активістів та євреїв міста. Того дня на центральній площі міста були розстріляні 19 комуністів. Серед них були й І. Д. Базюк та П. Ф. Менцель, залишені в Білій Церкві для підпільної роботи. У серпні-вересні 1941 р. відбулися масові розстріли євреїв. Усього за період окупації нацисти закатували й розстріляли близько 10 тис. білоцерківців, серед них – і 5 тис. євреїв. [1, с. 203]
Гебітскомісар Стельцер і бургомістр Майківський видавали щоразу все більш загрозливіші накази й розпорядження, за невиконання яких передбачалося лише одне покарання – розстріл. Поступово було введено комендантську годину, втілено практику взяття заручників тощо. Із 1942 р. розстрілювали всіх, кого підозрювали в найменшій спробі непокори окупантам, не зважаючи на вік, стать і партійну належність.
Справжнім лихом для мешканців України стало вивезення людей, в першу чергу молоді, на примусові роботи до Німеччини. До нападу на СРСР нацистське керівництво не передбачало використання у промисловості Третього рейху робочої сили з окупованих територій СРСР. Однак затяжне ведення війни та великий розмах мобілізаційної кампанії серед німецького чоловічого населення призвели до перегляду планів використання праці жителів із окупованих радянських територій. Перші масові виїзди робітників із території Радянського Союзу на роботи до Німеччини розпочалися вже взимку 1942 року. Вони мали добровільний характер. Однак дуже швидко депортації до Німеччини набули примусового характеру.[6] У лютому 1942 р. почали вивозити людей до Німеччини й з Білої Церкви. Усього за період окупації з Білоцерківського району було вивезено понад 10 тисяч чоловіків і жінок, 3026 із них – мешканці міста. [4]
Гебітскомісар Стельцер і бургомістр Майківський видавали щоразу все більш загрозливіші накази й розпорядження, за невиконання яких передбачалося лише одне покарання – розстріл. Поступово було введено комендантську годину, втілено практику взяття заручників тощо. Із 1942 р. розстрілювали всіх, кого підозрювали в найменшій спробі непокори окупантам, не зважаючи на вік, стать і партійну належність.
Справжнім лихом для мешканців України стало вивезення людей, в першу чергу молоді, на примусові роботи до Німеччини. До нападу на СРСР нацистське керівництво не передбачало використання у промисловості Третього рейху робочої сили з окупованих територій СРСР. Однак затяжне ведення війни та великий розмах мобілізаційної кампанії серед німецького чоловічого населення призвели до перегляду планів використання праці жителів із окупованих радянських територій. Перші масові виїзди робітників із території Радянського Союзу на роботи до Німеччини розпочалися вже взимку 1942 року. Вони мали добровільний характер. Однак дуже швидко депортації до Німеччини набули примусового характеру.[6] У лютому 1942 р. почали вивозити людей до Німеччини й з Білої Церкви. Усього за період окупації з Білоцерківського району було вивезено понад 10 тисяч чоловіків і жінок, 3026 із них – мешканці міста. [4]
Крім заходів залякування й терору нацистський окупаційний режим в Україні мав на меті забезпечити продовольством, матеріальними та людськими ресурсами потреби Третього рейху й армії. Згідно наказу головнокомандуючого німецьких військ від 20.07. 1941 р. «все населення міста мало залишатися на своїх місцях і займатися своєю працею. Роботу в колгоспах і радгоспах продовжувати своїм порядком, особливо по уборці хлібів. Розбирати в колгоспах та радгоспах майно, як живий, так і мертвий реманент – заборонено, винні в цьому будуть суворо відповідати вплоть до розстрілу» [8, с. 333] Водночас провадилася робота по відновленню роботи підприємств для потреб окупаційної влади. Уже навесні 1942 р. в місті відновили роботу 115 установ і підприємств, на яких було зайнято 3052 робітники і 2131 службовець. Працювало й 418 кустарів. Для робітників і службовців запроваджено 54-годинний робочий тиждень, а будь-які відпустки – відмінено. [7] Урізноманітнилася система податків, а їх розмір значно зріс. Будь-яку торгівлю сільгосппродуктами заборонено, їх мали повністю здавати розподільчим організаціям. У місті введено карткову систему, а в селах повернено трудодні. Для забезпечення продовольством німецької армії було залучено школярів, які замість навчання мали працювати в полі (в 1942 р. усі школи були закриті). [1, 206]
Значну увагу приділяли гітлерівці й тотальному привласненню культурних цінностей. До Німеччини вивозились коштовності, шедеври живопису, історичні цінності, книги. Білоцерківський краєзнавчий музей, який не встигли евакуювати напередодні німецької окупації, як і сотні інших культурних закладів України, теж було пограбовано. Оскільки нацисти знищили всі інвентарні книги, важко встановити загальну кількість втрачених експонатів. Перед окупацією в музеї налічувалося близько 10 тис. експонатів, після визволення Білої Церкви в музеї їх залишилось 1218. Особливо постраждала художня колекція музею. Постраждала також і наукова бібліотека музею, яка перед війною налічувала близько 7000 томів книг. Найцінніші видання були пограбовані, оскільки на початку 1944 р. їх було лише 2968 од. [4]
Загалом у часи нацистської окупації місто зазнало великих людських, матеріальних і культурних втрат. Кількість населення Білої Церкви скоротилося із 47 тис. до 25 тис. осіб. Гітлерівцями було спалено і зруйновано близько 40 % всіх будівель міста, виведено з ладу 25 промислових підприємств, електростанцію, знищено всі мости, підірвано водонапірну вежу, пограбовано міський театр, кінотеатри, бібліотеки, краєзнавчий музей, спустошено дендропарк «Олександрія» та 112 комунальних будинків. Загальна сума збитків становила 135 млн. карбованців (у цінах 1941 року). [9]
Звірства й безчинства окупантів породили серед населення рух опору. За роки окупації в Білій Церкві діяло понад 30 підпільних груп, до складу яких було залучено понад 900 чоловік. На заводі «Сільмаш» ім. 1-го Травня такою групою керував І. М. Бушуєв, на металохімзаводі — С. І. Слухай, на ткацькій фабриці — член підпільного райкому Т. Тимошенко, на біржі праці — О. О. Ковальський. Підпільники-медики, очолювані лікарями Л. І. Саєнком і М. А. Русаковим, лікували поранених радянських воїнів, забезпечували медикаментами і перев’язочним матеріалом підпільників, видавали довідки, завдяки яким було врятовано сотні білоцерківців від німецького рабства. Група підпільників на чолі з Б. Калиною організувала втечу з табору військовополонених. Однак, у числі звільнених виявився зрадник. Б. Калину розстріляли гестапівці. Група І. М. Бушуєва здійснювала диверсії під час ремонту танків, автомашин, артилерійських установок, двічі виводила з ладу електростанцію. Гестапівцям вдалося заарештувати 20 із 68 членів групи, зокрема й І. М. Бушуєва. Після жорстоких катувань усіх підпільників стратили. Діяльність групи згодом було відновлено під керівництвом А. Головка.[1, с. 212-213]
На Білоцерківщині діяв також партизанський загін «Сокіл», який очолили капітан Червоної Армії І.Крижанівський та комісар І. Москаленко. У складі загону нараховувалося майже 100 партизанів. Карателі за допомогою зрадника вистежили командування загону. У нерівному бою під с. Трушки майже всі месники загинули. Новим командиром загону став З. Шелест. З жовтня 1943 р. до звільнення Білої Церкви загін знищив понад 150 окупантів, 36 управ у різних населених пунктах, 14 автомашин і 14 возів з майном. [1, с. 215] Після звільнення Білої Церкви загін влився до лав Червоної армії.
Памятник студентам і викладачам, які загинули на фронтах Другої світової війни
З жорстокими боями у новорічну ніч 50 й і 51 й корпуси під командуванням Героїв Радянського Союзу, генерал-майорів С. Мартиросяна і П. Авдєєнка, підійшли до Білої Церкви. Визволення міста розпочалося вранці 1 січня 1944 року. Німці вперто чинили опір. Стратегічні пункти Білої Церкви переходили з рук в руки. Після чотириденних запеклих боїв з гітлерівцями розпочався штурм міста. Радянським воїнам довелося звільняти вулиці крок за кроком. Особливо жорстокі бої точилися на північній окраїні міста. Саме на цій дільниці наступу загинуло чи не найбільше радянських бійців. І тільки 4-го січня опір загарбників було остаточно зламано.
4-го січня 1944 р. після чотириденних запеклих боїв війська 1-го Українського фронту та Перша Чехословацька окрема бригада в СРСР під командуванням Людвіка Свободи звільнили місто від нацистських окупантів. 500 визволителів Білої Церкви були нагороджені орденами та медалями. У боях за визволення Білої Церкви загинуло близько 1200 радянських і 88 чеських та словацьких воїнів. Усі вони поховані в Парку Слави. Серед тих, хто поліг в боях за звільнення Білої Церкви, були й євреї з різних куточків колишнього СРСР та Чехословаччини.
Євреї, які загинули під час звільнення м. Біла Церква[10]
Бенедикт Альфред, м. Відень, Австрія. Загинув 07.01.1944.
ВейсКароль 22.11.1907 года, Земне, Чехословакія. Загинув 07.01. 1944.
ГруздьАбрам 1923 р. н., Костюковичи, Білорусь. Офіцер. Загинув 10.01.1944
ІгольніковБеньямін 1927 р. н., м. Жлобін, Білорусь. Загинув 1944
КазакінОлександр 1925 р. н., с. Затишшя, Волновахський р-н, Сталінська обл., Україна. Був мобилизований у березні 1943 з Бухарської обл., Узбекістан. Пропав без вісти в грудні 1943.
КейзманЯків 1912 р. н., м. Херсон, Україна. Загинув 1943.
КолесніковМеїр 1899 р. н., с. Калінковичі, Білорусь. Загинув 1943
Красноштейн Генриєта, м. Вінниця, Україна. Загинула у віці 25 років у 1944.
ЛовинськаХася м. Біла Церква, Україна. Партизанка. Загинула під час бою в 1943
ЛовинськаПоля, м. Біла Церква, Україна. Дитина. Партизанка. Загинула під час бою в 1943
ЛовинськийКіва, м. Біла Церква, Україна. Голова сільради. Партизан. Загинув під час бою в 1943
Ловинський Ізя, м. Біла Церква, Україна. Дитина. Партизан. Загинув під час бою в 1943
МерСемен 1920 р. н., м. Кепрешть-Сат, Румунія Загинув 24.02.1944
МолієвськийІсаак 1924 р. н., м. Москва, Росія Загинув 1943.
НульманХаїм 1914 р. н., м. Балаклава. Учитель математики. Загинув 1943
РемпельЛипа 1912 р. н., м. Дубосари, Молдова. Загинув 1943
Ройф Беня, м. Біла Церква, Україна. Партизан. Причина смерті: пробирався додому, щоб провідати сім'ю, його схопили і розстріляли в 1942-43.
РойзинСамуїл 1924 р. н., м. Іркутськ, Росія. Загинув 1943.
РойзинЯків 1911 р. н., м. Кривий Ріг, Україна. Загинув 1943
РувінськийСоломон 1915 р. н., м. Київ, Україна. Загинув 1943.
ФішбейнЙосиф 1911 р. н., м. Пирятин, Полтавська обл., Україна. Загинув 1944.
Хайкин (Хейкин)Єфим, 1917 р. н., м. Чечерськ, Білорусь. Солдат. Загинув 1943
