Josef Grassi (1757- 1838).
Portrait of Alexandra Branicka (1754-1838),
1793
Giovanni Battista Lampi (1751-1830).
Portrait of Franciszek Branicki and his sons,
after 1788
Майже сто п’ятдесят років володарювання Браницьких повністю змінили Білу Церкву. Залишаючись лише містечком Васильківського повіту, «за кількістю населення, рівнем промислового розвитку та торгових оборотів» Біла Церква конкурувала з Бердичевом за друге місце в Київській губернії [⁶, с.34]. Через Білу Церкву проходили важливі шляхи - урядові, військові та поштові естафети й купецькі каравани. Управління Браницьких дозволило підтримувати в місті й краї національно-релігійний мир й сприяло активізації єврейської торгово-підприємницької діяльності й настільки значному зростанню чисельності єврейської громади, що Білу Церкву почали називати другою після Бердичева єврейською столицею Правобережної України. Насамкінець, меценатство графської родини сприяло перетворенню Білої Церкви на культурно-освітній центр та одне з найбільш красивих містечок Південно-Західного краю Російської імперії – навіть після двох Світових війн тут збереглося дуже багатобудівель, які офіційно визнано пам’ятками архітектури. [¹]
Біла Церква - центр земельних володінь графів Браницьких
Перетворення Білої Церкви на центр земельних володінь графів Браницьких докорінно змінило не тільки архітектурне обличчя міста, але й суспільно-економічне життя. Унаслідок переходу міста в приватну власність білоцерківські міщани поступово перетворюються на кріпаків, Біла Церква втратила статус міста й стала містечком, яке перебудували в стилі класицизму. Саме за часів Браницьких почалася індустріалізація Білої Церкви й у 80-х роках 18 ст. була закладена заміська резиденція з чудовим парком «Олександрія», який зараз має площу майже 300 гектарів. Ці обставини перетворили Білу Церкву на досить привабливий об'єкт для відвідування, як для простих мандрівників, так і для впливових осіб.
У маєтку Браницьких часто зупинялися представники царської родини. Гостинністю господарів свого часу скористалися декабристи – представники таємного Південного товариства, які мали на меті знищення самодержавства та ліквідацію кріпацтва. Ймовірно, що графська родина знала про їх наміри, тож після придушення повстання, щоб засвідчити свою лояльність до імператорської родини, графиня О. В. Браницька виділила 100 пудів заліза на кайдани декабристам. Білу Церкву відвідували й представники української культури: поет Т. Г. Шевченко, письменник І. С. Нечуй-Левицький, композитор М. В. Лисенко, історик М. І. Костомаров та інші. Наприкінці 19 ст. тут майже сім років жив, а після переїзду до Києва часто відвідував Білу Церкву, відомий на весь світ єврейський письменник Шолом-Алейхем.
Детальний опис міста, залишений мандрівниками 19 ст., допомагає нам зрозуміти особливості забудови Білої Церкви, здійсненої за ініціативи графів Браницьких: «Местечко разделяется на две … противоположные части. Первая из них – еврейское местечко … Вторая заселена христианами… Между обеими половинами лежит обширная площадь… Ее украшают два здания: недавно выстроенный собор и гимназия… На возвышении вроде амфитеатра, господствующего над площадью, высится прекрасная римско-католическая церковь и жилище графов; за ними, скрываясь от взоров путника, течет… быстрая река Рось». [⁶, с.379]
Замок Браницьких
Оселившись у Білій Церкві, Ф.-К. Браницький вибудував своє родинне «гніздо» у найдавнішій частині міста. Неподалік місця, де колись стояла фортеця, споруджено Зимовий палац – резиденцію графів, поруч – Будинок дворянського зібрання, а навколо численні господарські споруди, флігелі та інш. Увесь комплекс будівель графської резиденції розташовувався в затишному парку, за межами якого на Замковій горі в 1812-1816 рр. було зведено римсько-католицький костьол Іоанна Хрестителя (висота будівлі 27 м). Інтер'єр костьолу прикрашав монументальний розпис (автори невідомі) та орнаментальна ліпка італійських майстрів, яка коштувала замовникам дорожче, ніж сама споруда. Підлогу було викладено різнокольоровими мармуровими плитами. [1] Під костьолом була родинна усипальниця графів Браницьких. Його парафія становила 3,5 тис. вірян. На одній із дзвіниць встановили годинник. Відтоді в центрі міста лунає його дзвін. [²]
Ліворуч від костьолу Іоанна Хрестителя на підставі угоди 1843 р. на кошти графа Владислава-Гжегожа Браницького, сина Францишка-Ксаверія й Олександри, було споруджено гімназію. Автором проекту був архітектор Вольман (за це імператор відзначив його нагородою). Поряд з основним корпусом звели два кам’яних флігелі, що також увійшли до комплексу споруд цього навчального закладу. 1847 року до цих приміщень було переведено гімназію з Вінниці.
Навпроти гімназії, з іншого боку Соборної площі, гетьмановою Олександрою Браницькою зведено Преображенську церкву висотою 40 м, яка наприкінці 20 ст. отримала статус кафедрального собору. Її збудували впродовж 1833-1839 років. О. В. Браницька померла до завершення будівництва й була похована в одному з приділів церкви. Поряд із храмом збудували величезну триярусну дзвіницю, яка тривалий час була найвищою спорудою міста і гармонійно підкреслювала велич комплексу Преображенської церкви.
Костел
Тож християнська частина Білої Церкви була прикрашена низкою споруд, вибудованих у стилі класицизму. У цій частині містечка розташовувався центр управління маєтками Браницьких, «там жил главноуправляющий имениями (пан комисарж) с целою канцеляриею… Внутренним порядком в местечке заведовал особый чиновник (ржондца), что-то вроде полицмейстера». [⁶, с.387]
Іншу частину Білої Церкви займала єврейська громада. Граф Францишек-Ксаверій Браницький у 1806 р. уклав з єврейською громадою угоду, за якою здавав їм в оренду землі під забудову по 20-80 аршин і надавав у кредит будівельний матеріал. [5, с. 44] Така співпраця була вигідна як євреям, які мали великі прибутки від торгівлі в містечку, так і Браницьким, які отримували величезні зиски від сплати єврейським населенням ренти та відсотків по кредитам. Ймовірно, що укладенню угоди між графом та єврейською громадою сприяла його дружина, яка після смерті чоловіка (1819 р.) сама займалася господарськими питаннями і, маючи неабиякий підприємницький талант, стала найбагатшою жінкою Російської імперії.
Так виникає частина Білої Церкви, майже цілком заселена євреями, яка в 1920-х рр. стала центром міста. На околиці нового району виникла так звана «Грузія», в якій мешкали найбідніші єврейські родини. Одна з версій щодо походження цієї назви пов'язана зі значенням слова «груз» на ідиші («трава»). З часом чисельність єврейського населення Білої Церкви значно зросла: якщо в 1861 році в місті налічувалось 9 808 євреїв, то через тридцять років їхня кількість подвоїлася й складала 18 720, що становило 53% від загальної кількості населення містечка. Тобто євреїв було так багато, як трави. Ще одна версія пов'язує назву кварталу Грузія з польським словом “gruzy” – залишки знищених будівель, руїни, згарища.
Справжнім лихом для єврейської бідноти, яка тулилася в злиденних халупах, були часті пожежі, адже пожежної служби в місті не було, а воду черпали з колодязів або розвозили в бочках. Найчастіще пожежі траплялися влітку, коли суха погода перетворювала помешкання на потенційну порохову діжку. Найбільша пожежа сталася 1872 р. Зважаючи на її масштаби, до Білої Церкви навіть прибув київський губернатор. Однак зарадити поширенню пожежі він, звісно, не міг і лише констатував, що вона знищила 122 будинки, не рахуючи службових і господарських споруд.
Торгові ряди або БРУМ (Браницьких універсальний магазин)
Центром єврейської частини Білої Церкви були Торгові ряди, спорудження яких припадає на 1801–1806 роки. Торгові ряди збудовано в стилі ампір за проектом архітектора Домініка Ботані, він має форму каре. Посередині кожної сторони квадрату – ворота, через які до внутрішнього двору завозили возами товар і складали їх у глибоких підвалах. Зовні розташовуються відкриті галереї з аркадами. Вздовж зовнішньої галереї розміщувалися 85 маленьких крамничок, які відчинялися рано-вранці й провадили жваву торгівлю до пізнього вечора. Площу навколо Торгових рядів назвали Базарною (Торговою). Торгова площа і єврейські квартали суттєво змінили економіку Білої Церкви. Щороку тут відбувалися кілька ярмарків. Особливою популярністю користувався ярмарок на св. Петра і Павла, один з найбільших у Київській губернії ХІХ ст. На ярмарки з'їжджалося багато людей, серед яких були й досить знані представники української культури. Наприклад, І. Нечуй-Левицький часто приїздив до Білої Церкви, намагаючись продати свої твори. Завдяки його опису білоцерківського ярмарку можемо назвати найбільш затребувані товари, якими тут торгували. Це, перш за все, велика рогата худоба, збіжжя і цукор.
Базарна площаБердичівська вулиця
Єврейські квартали потихеньку, але впевнено розросталися. Від Торгової площі тягнулися вулиці, назви яких вказували аба на заняття їхніх жителів: провулок Ковальський, вул. Смоляна, Млинова тощо, або напрям сполучення Білої Церкви з іншими населеними пунктами: вул. Київська, Бердичівська тощо. Вздовж вулиць розташовувалися невеликі одно- і двоповерхові будинки, спочатку лише дерев'яні, а потім – і цегляні. Крім житлових будинків, крамничок і майстерень з'явилися готелі, а наприкінці 19 – на початку 20 століть ще й фотоательє, лікарня і навіть театр. На початок 20 століття комплекс єврейських будівель, дещо розбавлений будинками дворян та офіційних установ, займав майже всю торгово-ремісничу частину Білої Церкви.
Попри те, що містечко складалося з двох частин – християнської та єврейської, за часів Браницьких тут не відбулося жодного значного конфлікту на національно-релігійному ѓрунті. Один із сучасників у своїх нотатках про Білу Церкву розгледів причину соціального миру в особливих заходах, проведених власниками міста: «Кстати о евреях, во всех имениях графских они лишены возможности содержать корчмы, мельницы, входить в разные откупные сделки, чем положена преграда слишком горячей деятельности их и разогрета весьма холодная предприимчивость местных жителей-христиан, которые теперь в некоторое оправдание свое, не могут жаловаться, как в других местах, что за евреями им нет житья»[⁶, с.376]
Уміння залучити до активної господарської діяльності усіх мешканців містечка, не залежно від етнічного чи релігійного походження, мало результатом, перш за все, швидкий економічний розвиток краю. У середині 19 ст. в Білій Церкві діють 2 цегельні, 2 шкірообробних заводи, крупорушки, ѓуральня, водяний млин на р. Рось, майстерня бричок і возів, підприємства по переробці м'яса, меду, цукру, жирів, свічковий завод та завод сільськогосподарських знарядь (завод Менцеля), на якому працювало 147 робітників. Поява залізничної станції в Білій Церкві (1876 р.) надала нового поштовху індустріальному розвитку: наприкінці 19 ст. тут діяло вже 27 промислових підприємств, що перетворило Білу Церкву на одне з найбільших торгівельних і промислових центрів Київської губернії. [⁴, с.16]
Швидкий економічний розвиток спричинив зміни в соціальному і духовному житті мешканців містечка. Тут усе частіше будували кам'яні будинки (наприкінці 19 ст. їхбуло вже понад 100), а Торгову і Соборну площі покрили бруківкою. У цей час в Білій Церкві діяли 3 церковнопарафіяльні і 1 міністерська школи. Щороку селяни містечка витрачали на їх утримання 225 карбованців.
Духовне життя єврейської громади було досить насиченим і концентрувалося навколо синагог. У цей час Білу Церкву відвідували відомі цадики (благочестиві, безгрішні люди або духовні лідери хасидів). Вони не тільки виступали з проповідями й настановами, але й палко молилися разом із білоцерківськими євреями у місцевих синагогах. Один з лідерів чорнобильських хасидів ребе Мордехай із Лоєва Тверський похований у Білій Церкві. Загалом у різні часи, до 1920-х рр. в Білій Церкві діяло близько 10-20 синагог. Однак найбільшої слави набула Велика синагога.
У 19 ст., особливо під впливом єврейського просвітницького руху Гаскали, з’являються нові типи синагог – реформістські, які під час молитовної літургії використовували музичний супровід і професійний спів. Такі синагоги називають хоральними – там співали кантори. Хоральні синагоги суперничали красою і величчю з християнськими храмами. Вони були найвищою будівлею єврейської частини містечка і домінували над усіма іншими спорудами. Їх зводили у центральній частині єврейського містечка. Хоральні синагоги зазвичай споруджували досить заможні єврейські громади, однією з яких була білоцерківська.
Велика синагога
Указом Київського губернського правління від 14 жовтня 1842 р. Білоцерківському єврейському товариству дозволено побудувати в містечку нову синагогу. Після розгляду прохання та ухвалення проекту кам'яної синагоги, губернське правління 4 вересня 1849 р. дало дозвіл на її побудову власним коштом єврейського товариства. У березні 1853 р. було виділена ділянка розміром 17x17 сажнів для будівництва, яка знаходилася за 300 сажнів від найближчого православного храму. У лютому 1855 р. граф Владислав Браницький пожертвував на побудову синагоги камінь на весь фундамент і відпустив 170 тис. цеглин з білоцерківських заводів з вивозом на найнятих єврейським товариством підводах. Станом на липень 1858 р. було збудовано 2 поверхи синагоги й розпочато будівництва третього. У 1860 р. будівництво Великої синагоги завершилося. Поруч із нею постала купецька синагога. Обидві будівлі зведені в стилі еклектики. Проте Велика синагога виділяється своїми розмірами і висотою. У пізніших описах маємо таку оцінку Білоцерківської синагоги: «Будівля синагоги має доволі чистий східний стиль, що є певною архітектурною цінністю». Внутрішнє оздоблення вражало своєю вишуканістю: високий, на три поверхи, уренкойдеш (вівтар) та балемер (катедра) були прикрашені чудовим різьбленням з традиційними зображеннями, зал освітлювала велика люстра ручної роботи, яка мала особистий підпис майстра. Білоцерківська Велика синагога справляла на сучасників незабутнє враження. У ній виступали всесвітньо відомі кантори: Пінхас Мінковський, Йосеф Розенблат та ін.
Наприкінці 19 – на початку 20-го ст. у Білій Церкві існувало більше десяти єврейських навчальних закладів, які надавали досить високий ступінь освіти. Духовне становлення визначного релігійного лідера та прославленого тлумача Тори Рабі Іцхак бен Егьягу почалося саме з Білоцерківської єшиви (старша школа). Пізніше він став головним рабином Дербента.
З Білою Церквою пов’язана доля й всесвітньо відомого єврейського письменника Шолом-Алейхема, який прожив тут сім років (1880-1887). Прибувши в місто вперше в якості секретаря адвоката, а у 1883 р. діючи в інтересах свого тестя, Соломон Рабинович (справжнє ім'я письменника) разом із дружиною оселився в Білій Церкві. Деякий час мешкав на вулиці Бердичівській у будинку № 22. Невдовзі він, взявши літературний псевдонім Шолом-Алейхем, почав надсилати до редакції газети «Фолкс-блат» свої фейлетони і нариси під загальною назвою «З Бердичівської вулиці». У цей час молодий письменник познайомився з видатними українськими діячами культури: композитором Миколою Лисенком та письменником І. Нечуєм-Левицьким. Тут визріли творчі плани цілої низки великих творів – романів «Сендер-Бланк», «Стемпеня», «Мандрівні зірки» та інших. У вересні 1887 р. Шолом-Алейхем переїздить до Києва, однак і після цього він частенько навідувався до Білої Церкви, виступав перед його мешканцями. Особливо пам'ятний приїзд Шолом-Алейхема, на той час уже відомого всьому світові письменника, до міста Білої Церкви у 1902 році. Зал не зміг умістити й десятої частини бажаючих потрапити на літературний вечір знаменитого на весь світ письменника. Після одного з таких візитів Шолом-Алейхем написав своє блискуче оповідання «Сімдесят п'ять тисяч». [³]
