У першій половині 20 ст.

Напередодні Першої світової війни

Незважаючи на те, що на початку 20 ст. містечко Біла Церква залишалося у приватному володінні й тут постійно квартирували артилерійський і 2 кавалерійських полки, воно вважалося одним із найкращих у Київської губернії в торгово-промисловому сенсі. Щорічно тут відбувалися 4 ярмарки, працювали понад 700 магазинів і крамниць, 2 трактири, 2 банки, поштово-телеграфна станція, 4 фотоательє та інші установи. Промисловість була представлена багатьма переробними підприємствами (олійними, медоварними, оцтовими, шкіряними, миловарними заводами, броварнею, кількома тютюновими та цукерковими фабриками), а також чавунно-ливарним заводом та заводом землеробських машин (завод Менцеля), 3-ма водяними млинами та 3-ма друкарнями. З навчальних і медичних закладів у документах згадуються чоловіча й жіноча гімназії, кілька училищ, у тому числі й єврейське, церковнопарафіяльні школи й Талмуд-Тора, 3 лікарні й 3 аптеки, богадільня та дитячий притулок. У цей час у Білій Церкві проживало понад 53000 осіб, які представляли різні релігійні громади. У місті діяли 4 православні церкви, римсько-католицький костел, протестантська кірха, а життя 38 тис. білоцерківських євреїв вирувало навколо 13 єврейських молитовних будинків й однієї синагоги. [9, c. 128-129]

Напередодні Першої світової війни в білоцерківській гімназії вчилися майбутні видатні письменники й науковці: письменник Шкаровський І. І., поет і прозаїк Саша Чорний, всесвітньо відомі фізики В. П. Линник і Б. М. Вул. Одним із викладачів гімназії був видатний український композитор К. Г. Стеценко, який започаткував у Білій Церкві концерти організованого ним хору з мешканців міста.

Суспільно-політичне життя було представлене діяльністю 8-ми політичних партій: Бунду, об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії, російської та української соціал-демократичних партій, у тому числі меншовиків та більшовиків, а також соціалістів-федералістів. Під час революції 1905-1907 років вони скеровували мешканців Білої Церкви на боротьбу проти самодержавства.

Найактивнішими учасниками революційних подій були робітники заводу Менцеля та молодь.Найбільш масові щорічні акції протесту впродовж революції відбувалися 1 Травня. У ці дні відбувалися мітинги, які супроводжувалися поширенням листівок із закликами ліквідувати самодержавство. У 1905 р. поліції вдалося виявити причетних до поширення листівок мешканців Білої Церкви Брандмана Р. і Ронсевича М. та заарештувати ще 50 учасників маївки. [10, c. 2]

Про поширення революційних настроїв серед гімназійної молоді свідчать біографії випускників. Наприклад, Людвіг Варинський у 1881 р. став засновником польської партії «Пролетаріат», а М. С. Урицький у 1917-1918 рр. був одним із лідерів більшовиків. Саме він у 1892 р. організував у чоловічій гімназії однин з перших соціал-демократичних гуртків у місті, на основі якого дещо пізніше в місті виникла соціал-демократична група.

Першого травня 1906 р. над гімназійною церквою замайорів прикріплений до хреста червоний прапор з написом «Хай живе соціалізм!». [3, с. 3] Гімназисти були й учасниками створеної студентом Висоцьким восени 1907 р. підпільної «Білоцерківської військово-революційної організації», до складу якої також увійшли солдати 6-го та 7-го мортирного дивізіонів. Поліції вдалося заарештувати всіх членів організації. За вироком Київського військово-окружного суду їх позбавили всіх станових прав, а солдатів – ще й військових чинів, та присудили до каторжних робіт від 4 до 8 років. [5, с. 3]

У буремні роки революції...

У буремні роки революції

У 1917 р. розпочався новий період бурхливого політичного життя, характерного як для всієї Російської імперії, так і для Білої Церкви. Упродовж 1917-1920 рр. у місті шість разів змінювалася влада. Влітку 1917 р. було сформовано Білоцерківську міську думу, на виборах до якої євреї, представники Цеірей-Ціон, БУНДу й групи ремісників і візників-промисловців, отримали значну кількість місць. Давид Рутгайзер і Аврам Айзенберг були обрані на посади старшого і молодшого товаришів (заступників) голови, а ідиш став однією з чотирьох робочих мов Білоцерківської міської думи. Проте діяльність міської думи була нетривалою, що зумовлено зміною державної влади в Україні.

Значну роль у боротьбі за владу зіграли загони Вільного козацтва, сформовані з українізованих частин гарнізону міста. Їх підтримка багато важила для перемоги тієї чи іншої політичної сили. У листопаді 1918 р. вони перейшли на сторону Директорії (верховного державного органу після усунення гетьмана П. Скоропадського від влади).

Разом з ними Директорію підтримали й гетьманські війська, які дислокувалися у Білій Церкві: сірожупанна дивізія та січові стрільці під командуванням Є. Коновальця й А. Мельника, майбутніх лідерів ОУН. [4, с. 17] Так у листопаді 1918 р в Білій Церкві розпочалося збройне повстання під керівництвом С. Петлюри та В. Винниченка. Більше місяця місто над Россю було штабом сил повстанців - фактично другою столицею України. Саме звідси вирушило 60-тисячне військо, яке 14 грудня 1918 року захопило Київ.

Невдовзі після перемоги над гетьманом війська Директорії змушені були вести війну як з Червоною армією, так і з денікінцями. Навіть укладення союзу з Польщею не допомогло їм утримати владу. Жорстоке протистояння було завершено влітку 1920 р. встановленням у Білій Церкві радянської влади. Однак політика «воєнного комунізму», яку проводили більшовики, викликала розгортання повстанського руху. У 1921 р. повстання охопили Київську, Подільську, Волинську, Миколаївську та Одеську губернії. Очолити повстання намагалася Козача рада Правобережної України, штаб якої розміщувався в Білій Церкві, однак усіх учасників ради було виявлено й ліквідовано ВУЧК у 1922 р. [9, c. 276]. Придушенням антибільшовицьких повстань займалися частини корпусу Червоного козацтва під командуванням Примакова, бригада Григорія Котовського, Перша інтернаціональна бригада та 25-а Чапаєвська стрілецька дивізія, які почергово квартирували в місті. Як червоногвардійці, так і повстанці діяли з надзвичайною жорстокістю. Тільки відмова від політики «воєнного комунізму» й перехід до НЕПу дозволили значною мірою стабілізувати становище в Україні.

Увесь цей час мешканці міста, особливо євреї, потерпали не тільки від запеклих боїв ворогуючих між собою армій, але й від бандитизму та погромів. Частина єврейського населення, зазнавши тяжких страждань у роки революційних потрясінь, виїхала з міста. Залишилися найбідніші, які не мали коштів на переїзд. Пізніше вони стануть жертвами нових кривавих подій. Але на початку 20-х років євреї, як і інші мешканці Білої Церкви й усієї України, стали учасниками соціально-економічних перетворень.

Доба індустріалізації...

Доба індустріалізації

Зі встановленням радянської влади відбувається націоналізація приватних підприємств, магазинів, аптек тощо. У 1919 р. були націоналізовані найбільші підприємства міста: заводи, які належали родині Браницьких та завод сільгоспмашин купця Менцеля, який після передачі його у державну власність почав називатися завод "Сільмаш" ім. 1-го Травня й залишався центральним промисловим підприємством Білої Церкви впродовж 20-30-х років 20 ст. Він був одним із найпотужніших у системі Наркомзему (міністерства землеробства) СРСР. [9, c. 286] Його продукція була добре відома за кордоном: на Всесвітній аграрній виставці в Солоніках (Греція) за високу якість сільгоспмашин (сінопресів) завод отримав Золоту медаль і диплом. [11, с. 3] У результаті проведеної протягом 30-х років реконструкції робітники заводу змогли виконати замовлення від бавовнярів Середньої Азії з виготовлення бавовнозбирального комбайна. До того часу машин такого призначення на території СРСР не випускали. Білоцерківці першими освоїли їх виробництво.

Однією з нагальних проблем була необхідність відновлення шляхів сполучень, як ѓрунтових, так і залізничних. Брак коштів спричинив прийняття адміністрацією округу рішення залучити до будівництва широку громадськість та «максимально використати трудову повинність». [9, c. 304] Упродовж 1925-1928 рр. всі головні шляхи, зруйновані за часів війни, були відновлені. У 1940 р. почалося спорудження шосейних доріг Біла Церква-Умань та Біла Церква-Тараща.

Події громадянської війни та післявоєнний промисловий розвиток спричинили значну міграцію населення, наслідком якої стала житлова криза в місті. У 1927 р. розпочалося спорудження нових будинків. Однак спорудження кількох одноповерхових і двоповерхових будинків не могло вирішити житлової проблеми. Тож міська рада ухвалила рішення перетворити запустілі торгівельні приміщення на житлові та розпочати будівництво гуртожитків. Так 1934 р. замість значної кількості землянок і халуп на південному кутку Грузії з'явилися нові будинки, хоча система вузьких вуличок і провулків збереглася. У цьому ж році почалася забудова Залізничного селища й до початку німецько-радянської війни тут існували вже чотири лінії-вулиці з новими будинками.

Упродовж 20-х років головними напрямками з відновлення економіки міста були електрифікація, водопостачання та виробництво місцевих будівельних матеріалів. Дві невеликі електростанції й діючий з початку століття в місті водогін не могли задовольнити потреб міста. Тож у 1920-х роках в місті були закладені ще дві електростанції й збудовано новий водогін. Їх потужностей вистачало, щоб повністю забезпечити потреби міста. Збудована в 1927 р. в урочищі Сухий Яр нова механічна цегельня займала 2 місце в СРСР з виробництва цегли. Щоправда, частина продукції була невисокої якості. [9, c. 282]

Наприкінці 1935 р. в Білій Церкві діяли 29 значних підприємств, на яких працювали понад 3 тис. робітників, та 42 кустарних артілі. [9, с. 322-323] Чимало з них використовували виключно місцеву сировину. Виробництво валової продукції, яку виготовляли місцеві підприємства зросло порівняно з 1913 р. у 14 разів, а число робітників – у 5. [4, c. 18]

Зміни в соціально-культурному житті...

Зміни в соціально-культурному житті

Зі встановленням радянської влади відбувається не тільки перерозподіл майна, але й закриття релігійних установ, переписування історії, утвердження нової комуністичної ідеології й нових культурних цінностей. Основною метою в галузі культури більшовики вважали ідеологічне перевиховання мас в комуністичному дусі. Для цього, на їх думку, необхідно було створити нову культуру, основою якої повинні стати марксизм у світогляді, диктатура в політиці, колективізм в етиці. Ця культура за своїм духом мала бути єдиною для всіх народів. Усе, що не відповідало комуністичній ідеології, мало бути знищено.

Подібний підхід став підгрунтям й для подальшого розвитку освіти в Білій Церкві. Про чітке ідеологічне спрямування в освітній галузі свідчать не тільки назви нових шкіл (наприклад, у приміщенні колишнього єврейського училища по вул. Бердичевській було відкрито школу для робітниуів-підлітків ім. К. Маркса), але й переобладнання під навчальні заклади колишніх релігійних споруд. Так, у приміщенні Великої хоральної синагоги радянська влада вирішила відкрити школу. Тож відповідно до рішення Секретаріату ВУЦВК за № 3/386 у 1929 р. синагогу було закрито, внутрішнє оздоблення повністю знищено й у 1930 р. в її приміщенні почала працювати школа № 7 (тепер там розташовується один із корпусів Технолого-економічного коледжу Білоцерківського Національного аграрного університету). Лише зовні будівля зберегла свій первісний вигляд. [10, c. 298] Ще одну синагогу – Сандигирський молитовний будинок, що розміщувався між 1-ю та 2-ю Київськими вулицями – переобладнано під лікарню.

У 1920 р. рішенням Київського губревкому на базі Білоцерківської класичної гімназії було створено сільськогосподарський технікум хліборобства, який розмістився у будинку колишньої гімназії у добротних корпусах із достатньою кількістю навчальних приміщень та господарських прибудов. Наступоного року сільськогосподарський технікум було об’єднано з промисловим, за рахунок чого значно збільшилася кількість студентів Білоцерківського сільськогосподарського технікуму.

Загалом, на кінець 1930-х р. у місті діяло 15 шкіл, 10 дитячих садків, 7 дитбудинків, школу-інтернат для глухонімих дітей, дитячий санаторій та ясла. [9, c. 330] Швидкими темпами відбувалося й будівництво медичних закладів. Станом на 1935 р. в місті налічувалося три лікарні, тубдиспансер, водолікарня, три поліклініки, чотири аптеки, три мед амбулаторії, пологовий будинок і дитяча лікарня. [9, c. 302] У місті діяли міські й шкільні бібліотеки, Будинок культури й клуби на підприємствах, а також кінотеатр і 4 кіноустановки. Були відкриті парк культури та краєзнавчий музей (перший директор С. Л. Дроздов), у фондах якого до початку Другої світової війни зберігалося понад 4 тис. експонатів та 7 тис. томів книжок, серед яких і досить цінні стародруки. [9, c. 305]

Трагедія незнищенної волі...

Трагедія незнищенної волі​

Здобутки в соціально-економічному житті супроводжувалися жахливими проявами тоталітарного режиму.

Мешканці міста й району пережили всі жахи Голодомору 1932-1933 років. За радянських часів згадувати про нього було заборонено. Штучний голод 1932-1933 рр. було сплановано більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації «куркульства» як класу, знищення «ворожих елементів». Як зазначав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук), влаштований більшовицькою владою голод – це «найдешевша зброя масового знищення». [7] Ще й досі невідома точна кількість осіб, що загинули від голоду в 1932-1933 роках. Дослідники зазначають, що кількість жертв становит щонайменше 4,5 млн осіб.

Один із комсомольців (член комуністичної спілки молоді) у своєму листі до вищого партійного керівництва писав: «Якщо б мені хто-небудь авторитетно доводив хоча б десь у 1927-1928 роках, що при радянській владі (люди) можуть помирати на роботі з голоду, я не повірив би… Ну, а що ми маємо зараз? Десятки й сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле й зникають, а через кілька днів знаходять його аж проткнутим і так його без жалю, ніби це звичайна річ, заривають в яму. А на другий день цього ж, який заривав попереднього, знаходять труп, – мруть з голоду». [2, с.180] У голодні 30-ті роки місто заповнювали біженці з навколишніх міст. За спогадами жителя Білої Церкви Тарановича О. П., дороги до цвинтаря (тепер на його місці хімчистка «Сніжинка») були усіяні трупами. Кількість померлих в 1933 р. зросла в 7 разів. Розпухлі від голоду люди не могли рухатися, втрачали розум. У місті й районі було відмічено 13 випадків канібалізму. [2, с.183] За даними, які наведені в Національній книзі пам'яті жертв Голодомору в Україні, в Білоцерківському районі загинуло 22,5 тис. осіб, з них 12000 – діти. У самому місті Білій Церкві загинуло приблизно 4,7-5000 жителів, більшість з них були мешканцями на той час сіл Роток, Заріччя та Олександрія. Проте наскільки це точні дані, судити важко, адже тоді фіксувати голод, як причину смерті людини, заборонялося. [1]

Не менш трагічними виявилися наслідки сталінських репресій 30-х років. Пошук «ворогів народу», насправді був нічим іншим, як знищенням тоталітарною системою найбільш здібних і вольових громадян, тих, які не мовчали, спостерігаючи несправедливість стосовно до іншого. У цей час репресіям було піддано не лише керівних осіб держави, а й робітників, колгоспників, інтелігенцію, військовослужбовців і навіть дітей «ворогів народу». Суспільство дедалі глибше занурювалося в трясовину страху й розпачу, деградувало морально. У цей час понад 400 білоцерківців були розстріляні, сотні мешканців міста потрапили до ГУЛАГу. [4, с.18] Серед тих, кого більшовицька влада визнала своїм ворогом, були й рабини Білої Церкви: Шапіро Лазар Аронович, 1879 року народження, якого трійкою при УНКВС по Київській області 9 березня 1938 року засуджено до розстрілу, та Ямпольський Євген Львович, 1861 року народження, засуджений Київським окружним судом 15 жовтня 1926 року до 5 років позбавлення волі. [6, с. 120]

Таким чином, значні зміни, які відбулися в Білій Церкві в 20-30-х роках, мають суперечливий, неоднозначний характер. Сталінська «революція згори» спричинила до зростання міст, що через кілька десятиліть перетворило їх на головні осередки населення країни. Основною складовою економіки стала промисловість. У сільському господарстві було ліквідоване приватне землеволодіння, відбулася колективізація (створення колгоспів). Ці зміни й особливо колективізація в Україні проводилися із застосуванням нечуваного насильства й ціною величезних людських жертв. Хоч би які блага принесла Україні радянська модернізація, безперечним є те, що блага ці коштували невиправдано дорого.

А попереду були нові випробування, спричинені Другою світовою війною.

Бібліографія

  1. Біла Церква вшанувала пам'ять жертв Голодоморів та політичних репресій. // Режим доступу: http://bc-news.com.ua/foto/item/806-bila-tserkva-vshanuvala-pam-iat-zhertv-holodomoriv-ta-politychnykh-represii
  2. Біла Церква. Шлях крізь віки. / Історичний нарис про Білу Церкву. / Упорядкування, коментарі та наукова редакція П. І. Юхименка. – Біла Церква : «Буква», 1994, 381 с
  3. Драгунова М. Дореволюційні маївки в Білій Церкві. – Ленінський шлях, № 69 (9242), Неділя, 1 травня 1977. - с. 3
  4. Кашкін Б. Й. Біла Церква: короткий історичний нарис. // Біла Церква. Історія та сучасність газетним рядком : документально-публіцистичні історичні нариси та газетні публікації / авт. кол. А.І.Гай (голова) [та ін.]. – Біла Церква : Білоцерківдрук, 2013. – 175 с. : іл.
  5. Коча Л. Ваше слово, товариш Маузер! – Ленінський шлях, № 62 (11415), П'ятниця, 19 квітня 1985. - с. 3
  6. Реабілітовані історією. Київська область. / під ред. Кондарук В. П. – Книга друга. – К.: Основа, 2007. – 1040 с.
  7. Рева Ірина. Психолог Тетяна Воропаєва: Наслідки геноциду поширюються на чотири покоління // https://tyzhden.ua/Society/93979
  8. Репрінцев В. Нащадки Браницьких: де живуть і чим займаються. // [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://bc-news.com.ua/gromada/item/467-nashchadky-branytskykh-de-zhyvut-i-chym-zaimaiutsia
  9. Стародуб О, Чернецький Є, Бондар А., Ярмола О. Будівельна історія Білої Церкви ХІ-ХХІ століть./ Том 1. – Біла Церква : Видавець Пшонківський О. В., 2017; с.252
  10. Сучкова Т. Маївки на Білоцерківщині. - Ленінський шлях, № 70 (11621), Четвер, 1 травня 1986. - c. 2
  11. Трембовельський В. Білоцерківська бавовнозбиральна. – Ленінський шлях, № 108 (10835), Середа, 7 липня 1982.- с. 3
Історія Біла Церква в 19 ст. Післявоєнний розвиток