Початок ХІ століття позначився безнастанними набігами печенігів на південні окраїни Русі. У результаті кордони держави були відсунуті на північ - до берегів річки Стугни. Для зміцнення південних рубежів держави вздовж річки Рось у 1020-1030-х роках відбувалося будівництво оборонної лінії - системи сторожових фортець, сполучених між собою величезними насипами та ровами.
Саме у 1032 році з'явилися міста-гради Корсунь, Богуслав і, на лівому березі Росі, з'явився Гюргів (іноді Юр'їв), який отримав свою назву на честь святого Георгія, християнського покровителя великого князя київського Ярослава Мудрого. Згодом град "обріс" ремісничими кварталами і стало кафедральним центром Пороської єпархії, про що свідчив білокам'яний собор. Місто-фортеця стає одним із південних форпостів Київської Русі, що протистояли нападам кочовиків, які становили серйозну загрозу Києву з півдня.
Юр'їв жив у постійній напрузі. У 1095 році місто було спалене половцями, але невдовзі відродилося і наприкінці 12 ст. двічі завдавало серйозних поразок нападникам.
Трагічні події, пов'язані з монголо-татарською навалою, сталися в 13 ст. Легенда оповідає, що у рік падіння Києва (1240) ордами нових завойовників було знищено також і Юр'їв. Майже століття на місці городища залишалися лише руїни та згарище, на тлі яких біліли стіни напівзруйнованої білокам'яної церкви. Оскільки інших споруд від дерев'яного Юр'єва не залишилося, то саме руїни церкви, що виділялася серед пустирів і лісових заростей, стали орієнтиром для мандрівників. І саме руїни білокам'яної церкви, на думку більшості істориків, дали нову назву місту – Біла Церква.
Першу згадку про Білу Церкву містять документи 1552 р. Місто продовжувало виконувати роль південного форпосту й цього разу захищало терени Великого князівства Литовського від нападів кримських татар. Щоб запобігти подальшому розоренню краю, київський воєвода Семен-Фрідріх Пронський вирішив спорудити тут замок, будівництво якого відбулося в 1552 році.
У середині 16 ст. Київщина й Поросся переходять під владу нової держави Речі Посполитої, яка утворилася в результаті об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського. Біла Церква стала центром староства (адміністративна одиниця в Польщі) та набула значення найважливішого стратегічного пункту на півдні держави. Зусиллями польської влади було значно укріплено Білоцерківський замок і розміщено там постійний гарнізон. Замок оточили земляним валом і глибоким ровом. Стіни охороняли 8 веж, чотири з яких були проїзними. Як староство місто з оточуючими його землями (все Середнє Поросся включно із майбутніми Сквирщиною і Таращанщиною) належало королям, мало широке самоуправління та численні привілеї. Ця обставина приваблювала сюди переселенців, у тому числі й євреїв, яким місцеві старости здавали землю в оренду. Білоцерківське староство було одним із найбагатших у краї й управління ним надавалося особливо знатним сановникам королівства.
Та попри певні привілеї і переваги, які надавали жителям міста близькість замку та королівські привілеї, життя євреїв Білої Церкви не було безхмарним. Через перебування в місті представників католицького ордену августинців та єзуїтів євреї зазнають утисків та принижень. Тоді в Польському королівстві їм заборонялося виходити на вулицю під час християнських свят, не дозволялося будувати синагоги й влаштовувати поблизу міста кладовища, здійснювати поховання вдень тощо. Мали місце навіть випадки примусової християнізації. Особливо тяжкі часи євреї переживали під час козацько-селянських повстань кінця 16 - середини 18 ст.
Кінець 16 ст. позначився великими соціальними зрушеннями, у яких брали активну участь і мешканці Білої Церкви. Повстання кінця 16 ст. були спричинені свавіллям управителів, які були великими землевласниками й мали на меті запровадити виконання жителями краю феодальних повинностей. Однак невдовзі до невдоволених приєдналися корази під командуванням гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського, який долучився до боротьби через суперечку за землі, привласнені білоцерківським старостою Я. Острозьким. Приєднання до селянських повстанців козаків вивело опір на новий рівень. Повстання охопило значні території й тривало два роки. Повстанцям вдалося захопити Білоцерківський замок і знищити королівський універсал на право володіння Білою Церквою кн. Острозьким. Тільки залучивши армію, Острозьким вдалося придушити повстання в грудні 1593 року.
Не оминули Білої Церкви й події, пов'язані з козацьким повстанням під керівництвом Семерія (Северина) Наливайка. У квітні 1596 року загін Матвія Шаули, одного з соратників С. Наливайка, спробував розгромити польський гарнізон і оволодіти Білою Церквою. Повстання С. Наливайка, що охопило Київщину і Брацлавщину, було жорстоко придушене в 1596 році в урочищі Солониця польськими військами під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.
Трагічні події кінця 16 ст. змінилися економічним піднесенням першої половини 17 ст. На 1616 рік в Білій Церкві налічувалося понад 600 дворів і мешкало 277 ремісників: різників, броварів, мельників, ґуральників, зброярів та інших. У 1620 році польський король Сигізмунд ІІІ Ваза знову надав білоцерківським міщанам привілей на магдебурзьке право. До цього документа додавався опис і зображення герба і прапора Білої Церкви. Герб – золотий лук з натягнутою тятивою і трьома стрілами на червоному тлі. На червоному тлі прапора зображено церкву білого кольору. Древня символіка служить ознакою міста й на сучасному етапі – її було затверджено в якості офіційної на сесії Білоцерківської міської ради в жовтні 1998 року.
Білa Церква на мапi Боплана, 1640-х років
У часи Визвольної війни 1648-1657 років Біла Церква, яка була на той час досить значним містом, стала одним з найважливіших опорних пунктів Б. Хмельницького. Довгий час гетьман з основними своїми силами перебував в Білій Церкві, розсилаючи звідси по всій Україні універсали до всього українського народу із закликами до боротьби за підписом «гетьман Війська Запорозького і Всієї України по обидва боки Дніпра». [¹] Після невдалої битви під Берестечком (червень 1651 р.), Біла Церква знову стала місцем консолідації повстанських сил. За короткий час Богдан Хмельницький зумів зібрати тут значну армію, табір якої не змогли здобути поляки. У Білій Церкві було підписано мирну угоду, яка давала змогу на перепочинок і пошук союзників. З Білоцерківського замку Б. Хмельницький неодноразово писав листи до московського царя з проханням про військово-політичний союз, укладення якого було проголошено в Переяславі в січні 1654 р. Жителі Білої Церкви присягнули на вірність московському царю 15 січня 1654 року. Подальші події призвели до розпаду козацької держави та її поділу між Польщею й Московським царством. У часи Руїни Біла Церква знову опинилася під владою Польщі.
Під час Національно-визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького більшість євреїв емігрували на захід. Коронне військо зазвичай брало їх під свій захист, як і всіх інших громадян Речі Посполитої. Польська влада теж не залишалася осторонь. При укладенні знаменитих Зборівського та Білоцерківського миру між Богданом Хмельницьким та урядом Польщі єврейське питання було серед тих, які вирішувалися цими угодами. Так, у літописі Граб’янки знаходимо повний виклад Білоцерківського мирного договору, який містить і такі рядки: «Євреї, як і раніше, знову будуть торгувати в Україні». [²]
У часи гайдамацьких повстань (18 ст.) повстанці зазвичай керувалися гаслом: «дана воля грабувати жидів і вбивати ляхів». А "онук гетьмана Богдана Хмельницького", ватажок одного з гайдамацьких загонів, Васько Ващило закликав до «знищення жидівського народу та захисту християнства». [²] Повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія проти Польщі, яке відбулося в 1702-1704 роках, за свідченням гетьмана Івана Мазепи, мало наслідком побиття євреїв і старост. Ті, хто вцілів, тікав до Польщі.
Білоцерківська фортеця, 1713 рік
Найбільш кривавим було повстання гайдамаків, яке увійшло в історію під назвою Коліївщина (1768 р.). Воно було викликане діями шляхти, яка проголосила створення Барської конфедерації й виступила проти зростаючого підпорядкування Речі Посполитої Російській імперії. Конфедерати вчинили погроми в українських містах і селах, нещадно розправлялися з православним населенням. На той час Польща була досить ослаблена тож повстання барських конфедератів було придушене за допомогою російської армії. Нове повстання очолив запорізький козак Максим Залізняк. Повстання охопило величезну територію, у кожному регіоні діяли окремі загони, очолювані місцевими ватажками. Невдовзі гайдамацькі загони Микити Швачки й Андрія Журби підійшли до стін Білоцерківської фортеці. Керівники повстанців надсилали листи коменданту замку з вимогою здатися, однак комендант відмовився. Простоявши тиждень під стінами добре укріпленої твердині й не наважившись взяти її щтурмом, обидва отамани вирушили до Фастова, яким оволоділи 28 червня 1768 року.
Перелякана шляхта та євреї шукали захисту в добре укріпленій Уманській фортеці. Втім Іван Гонта, який керував обороною Умані, відчинив ворота й приєднався до гайдамаків, які вчинили жорстоку різанину в Умані (її описав у своїй поемі Т. Г. Шевченко). Польська скарбниця була порожньою, тож найняти армію польський уряд не мав змоги. Щоб зупинити криваву вакханалію, допомогу Польщі знову надала російська імператриця Катерина ІІ, направивши російські війська генерала Ф. Кречетнікова на Правобережжя. Повстання було жорстоко придушене.
Перехід міста в приватне володіння графів Браницьких
У 1774 р. король Станіслав-Август Понятовський подарував Ф.- К. Браницькому Білоцерківське староство, яке, як і століття назад, продовжувало залишатися найбагатшим краєм і приносило щорічний прибуток понад 266 тис. злотих. До вотчини Францишка-Ксаверія Браницького перейшло 134 села й 2 міста (Біла Церква та Ставище) з понад 100 тисячами селян-кріпаків. За люстрацією 1765 року, у самій лише Білій Церкві налічувалося 475 будинків мешканців-християн і 283 будинки іудеїв. У місті діяли 7 православних церков, католицька каплиця та кілька синагог. [3] Біла Церква славилася також своїми майстрами. Тут 1745 р. народився й почав свій творчий шлях видатний український художник Лука Долинський. Він навчався у Віденській академії мистецтв і був цісарським стипендіатом. Вже за життя його визнавали одним з найкращих портретистів. Однак справжню славу художнику принесли його розписи собору св. Юра у Львові та Успенського собору Почаївської Лаври. Тож передача Білоцерківського староства Ф.-К. Браницькому була справді королівським подарунком.
Невдовзі великий коронний гетьман одружився з фрейліною Катерини ІІ Олександрою Василівною Енгельгард. У 1782 році подружжя оселилося в Білій Церкві. Другий поділ Речі Посполитої (1793 р.) спричинив входження до складу Російської імперії Правобережної України. Так Біла Церква перетворилася на одне з містечок Російської імперії. У середині 1790-х рр. фортецю зруйнували, повітовий центр перенесли до Василькова, а Біла Церква, втративши будь-яке адміністративне значення для держави, стала центром вотчини сім’ї Браницьких аж до початку 20 століття.
